Олександр Безбородько – український меценат і державник, який формував імперську політику

Коли ми говоримо про українське меценатство XVIII століття, зазвичай згадуємо гетьманів, козацьку старшину чи церковних благодійників. Проте історія має й інші, складніші постаті – людей, які діяли в межах імперії, але не втрачали зв’язку з українським походженням, освітою й культурою. Олександр Андрійович Безбородько – одна з таких фігур. Він пройшов шлях від українського бунчукового товариша до канцлера імперії, князя та найближчого радника двох російських монархів. Його біографія – це історія про те, як талант, працьовитість і вміння бути у потрібному місці у потрібний час відкривають дорогу до найвищих щаблів влади. Паралельно Безбородько виступав меценатом, колекціонером і покровителем освіти й мистецтва. Саме ця подвійність – служба імперії та особистий внесок у культуру – робить його постать важливою для осмислення українського меценатства сьогодні.

Глухівське коріння та могилянська школа

Олександр Безбородько народився 14 (25) березня 1747 року в Глухові – на той час політичному і адміністративному центром Лівобережної України. Родина Безбородьків належала до козацької старшини. Батько, Андрій Якович, дослужився до посади генерального писаря Гетьманщини – аналог державного секретаря. Це давало певні переваги: доступ до освіти, зв’язки, розуміння того, як функціонує влада.

Початкову освіту Олександр здобув удома. Потім настав час Києво-Могилянської академії – найавторитетнішого навчального закладу українських земель, який давав ґрунтовну гуманітарну підготовку: риторику, філософію, історію, мови. Саме ця освіта згодом дозволила Безбородькові впевнено працювати з дипломатичними текстами, законами й міжнародними договорами. Викладачі помічали в Безбородька феноменальну пам’ять – він міг цитувати цілі сторінки текстів, щойно їх прочитавши, запам’ятовував літописи й священні книги майже дослівно.

1765 року, закінчивши академію, Безбородько одразу отримав звання бунчукового товариша – почесну посаду в козацькій ієрархії. Утім, Гетьманщина доживала останні роки: після смерті останнього гетьмана Кирила Розумовського автономія буде ліквідована.

Канцелярія Румянцева: школа практичної дипломатії

Справжня кар’єра Безбородька розпочалася у канцелярії генерал-губернатора України Петра Румянцева. Тут Безбородько опинився в епіцентрі військових і політичних подій.

Російсько-турецька війна 1768–1774 років стала поворотним моментом. Безбородько не просто займався паперовою роботою – він командував кількома полками, брав участь у битвах. З 1768 по 1773 рік обіймав посаду наказного полковника Ніжинського козацького полку, згодом став полковником Київського полку Війська Запорозького. Але головна його цінність полягала в іншому: він уміло вів канцелярські справи, готував документи, формулював накази. Румянцев швидко зрозумів, яким активом володіє.

У 1774 році, коли настав час мирних переговорів із турками в болгарському селі Кючук-Кайнарджі, Безбородьку доручили делікатну місію – вручення цінних подарунків турецьким послам. Це був не просто протокол: у дипломатії XVIII століття такі жести мали вагоме значення. Мирний договір виявився тріумфом для Росії: імперія отримала територію від Дніпра до Південного Бугу, а Кримське ханство було визнано незалежним.

Румянцев особисто рекомендував Безбородька імператриці Катерині II. У 1775 році тридцятирічний український чиновник переїхав до Санкт-Петербурга. Уже на цьому етапі проявилася риса, яка визначила все його подальше життя – здатність швидко адаптуватися до нових систем влади, не втрачаючи особистої ефективності.

У тіні трону: секретар імператриці

У столиці імперії Безбородько почав із скромної посади – секретаря Катерини II з чолобитних справ. Це означало розгляд численних прохань, скарг, клопотань, які надходили до імператриці з усіх куточків величезної держави. Робота була рутинною, але давала безцінне знання: Безбородько бачив, чим живе імперія, які проблеми турбують людей, як функціонує бюрократична машина.

Катерина II швидко оцінила його здібності. Безбородько володів рідкісним талантом: він умів швидко схоплювати суть складних питань, формулювати чіткі рішення й викладати їх у правильній формі. Його призначили статс-секретарем, і з цього моменту він фактично керував зовнішньою політикою імперії майже чверть століття.

Основні завдання, які вирішував державний діяч:

• підготовка міжнародних договорів і дипломатичних документів;
• ведення переговорів із європейскими державами;
• координація роботи посольств і консульств;
• формулювання політичної доктрини імперії.

У 1787 році розпочалася чергова російсько-турецька війна. Безбородько активно працював над дипломатичним забезпеченням військових операцій. Його найбільшим досягненням став Ясський мирний договір 1791 року, за яким імперія отримала Чорноморське узбережжя від Південного Бугу до Дністра.

Смерть Катерини II у листопаді 1796 року могла стати кінцем кар’єри Безбородька. Її син Павло I вважався непередбачуваним і мстивим – він пам’ятав усіх, хто служив матері, яка фактично усунула його від влади на десятиліття. Але Безбородько зумів втриматися. Павло I не просто зберіг Безбородька на службі, а й осипав його нагородами. У 1797 році Безбородько отримав найвищі титули: сенатор, канцлер Російської імперії, найсвітліший князь і фельдмаршал. Це був безпрецедентний кар’єрний злет для уродженця українських земель.

Меценатство та культурні інтереси

Поза державною службою князь Безбородько активно займався меценатством. Крім колекціонування, Безбородько підтримував наукові й освітні ініціативи.

Попри завантаженість державними справами, Безбородько знаходив час для культурних захоплень. Він зібрав власну колекцію живопису, скульптури та декоративного мистецтва – значну частину після його смерті передали до імператорських музеїв, зокрема Ермітажу. Його петербурзький будинок на Поштамтській вулиці з картинною галереєю вважався однією з найрозкішніших садиб столиці.

Безбородько підтримував зв’язки з письменниками й поетами свого часу – Гаврилом Державіним, Василем Капністом, Іваном Хемніцером. Батько Миколи Гоголя називав Безбородька «благодійником України».

Особливу увагу Безбородько приділяв освіті. Він був пов’язаний з Академією наук, опікувався публікацією історичних матеріалів, які сьогодні є важливими джерелами з історії України та козацької еліти.

У заповітних паперах Безбородька містилася вказівка спрямувати відсотки від капіталу на утримання притулків для престарілих і калік. Його молодший брат Ілля виконав заповіт і частково профінансував створення Гімназії вищих наук у Ніжині – навчального закладу, який згодом відіграє важливу роль у розвитку української освіти.

Останні місяці: спадщина без заповіту

Олександр Безбородько домігся від Павла I важливого рішення – у 1796 році імператор видав указ про часткове відновлення на Лівобережній Україні адміністративно-судових установ ліквідованої Гетьманщини. Це був жест у бік малої батьківщини канцлера, спроба повернути хоч частину колишньої автономії.

Навесні 1799 року здоров’я Безбородька різко погіршилося. 6 (17) квітня він помер у Санкт-Петербурзі у віці 52 років. Заповіту не залишив, але згодом серед його паперів знайшли «Записку для укладення духовного заповіту», у якій він передавав усе майно молодшому братові Іллі.

Сучасники по-різному оцінювали князя Безбородька. Одні бачили в ньому геніального бюрократа, який допоміг Росії стати великою європейською державою. Інші критикували за відсутність принципів і готовність служити будь-якому монарху.

Біографія Безбородька залишається важливим прикладом того, як українець міг досягти найвищих щаблів імперської ієрархії, зберігаючи при цьому певну прихильність до своєї малої батьківщини. Він не був революціонером чи борцем за незалежність – він був прагматиком, який обрав кар’єру в межах існуючої системи. І в цих межах досяг усього, чого міг досягти.