Від Острозької до Алчевської: як українські меценатки творили культуру та освіту

Історію українського меценатства часто розповідають через імена гетьманів і великих промисловців. Але поруч із ними століттями діяли жінки, які фінансували школи, підтримували друкарство, засновували музеї, відкривали лікарні власним коштом. Їхня діяльність не завжди була публічною, проте саме вона допомагала зберігати українську ідентичність у різні історичні періоди.

Меценатство відрізняється від разової допомоги тим, що має довший горизонт: це вклад в інституції та ідеї, результати якого відчутні через покоління. Таким було меценатство шести українських жінок, чиї рішення змінили культурний та освітній простір країни.

Гальшка Острозька: заповіт, який заклав основу академії

Княгиня Гальшка (Єлизавета) Острозька народилася 1539 року в одному з найвпливовіших православних родів тогочасної Русі. Попри трагічно складне особисте життя, вона не відсторонилася від справ, які вважала важливими. У 1579 році Гальшка склала заповіт, у якому відписала 6 тисяч кіп литовських грошей на розвиток шпиталю та православної академії, яку планував заснувати в Острозі її дядько Василь-Костянтин Острозький.

Саме з волі і за кошти Гальшки постала Острозька академія — один із найважливіших освітніх центрів Східної Європи кінця XVI століття, де викладали мови, філософію, риторику, богослов’я. Тут же вийшла знаменита Острозька Біблія.

Для того часу підтримка православної освіти мала культурне та політичне значення. В умовах зростаючого тиску на руську традицію академія була інструментом збереження ідентичності цілого народу.

Галшка Гулевичівна: дарча грамота, що змінила все

15 жовтня 1615 року київська шляхтянка Галшка Гулевичівна передала свою садибу на Подолі разом із землею для заснування монастиря, шпиталю та школи для дітей шляхти і міщан. Дарчу того ж дня внесли до київських ґродських книг — це був юридично оформлений документ, а не символічний жест. У тексті вона прямо писала, що діє «з любові й приязні до братів моїх — народу руського»: жінка XVII століття публічно задокументувала свою ідентичність як мотив вчинку.

Із цієї братської школи згодом виросла Києво-Могилянська академія. Школа навчала не тільки церковних дисциплін — тут вивчали також мови, арифметику, риторику, філософію та інші науки. Один конкретний і продуманий внесок змінив долю цілого навчального закладу на століття вперед.

Єлизавета Милорадович: гроші для української науки

Після Валуєвського циркуляру 1863 року, який обмежував українську мову, культурні ініціативи переміщувалися до Галичини, де умови були вільнішими. Єлизавета Милорадович — громадська діячка та меценатка з Полтавщини, уроджена Скоропадська — надала для заснування у Львові літературно-наукового товариства 20 тисяч австрійських срібних крон. Вона також наполягла, щоб товариство носило ім’я Тараса Шевченка. Ці кошти, серед іншого, допомогли розгорнути видавничу діяльність, що дало змогу побачити світ українським часописам: «Записки», «Зоря», «Правда», «Діло». Згодом Наукове товариство імені Шевченка часто називатимуть першою неофіційною українською академією наук.

На Полтавщині Милорадович підтримувала жіночу гімназію й українські недільні школи, домагаючись навчання за українськими підручниками. Власним коштом заснувала школу в селі Рибці біля Полтави, фінансувала товариство «Просвіта» і книжкові видавництва. Її меценатство охоплювало одночасно Наддніпрянщину та Галичину і в обох випадках було спрямоване на збереження і розвиток українського культурного простору.

Варвара Ханенко: колекція як подарунок місту

Варвара Ханенко народилася в родині Терещенків, одній із найвідоміших меценатських династій України. Дід Артемій Терещенко заповів синам віддавати на доброчинність і церкву 80% прибутків.

Разом із чоловіком Богданом Ханенком Варвара збирала твори європейського, азійського та українського мистецтва: обоє розглядали колекцію як суспільну цінність, а не приватну розкіш. Вони прагнули зробити зібрання доступним для публіки, що для кінця XIX — початку XX століття було прогресивним підходом.

У маєтку в селі Оленівка на Київщині Варвара заснувала ткацьку школу і майстерню, де працював художник Василь Кричевський. У Райгородці відкрила двокласне училище та агрошколу для селянських дітей. Разом із Богданом утримували лікарні для бідних, пологові будинки, сиротинці. Після смерті чоловіка Варвара виконала його останнє прохання — впорядкувала колекцію і передала її разом із будинком державі. Сьогодні музей носить імена обох Ханенків.

Катерина Скаржинська: зберегти те, що могло зникнути

Повернувшись із Петербурга на Полтавщину 1879 року, Катерина Скаржинська захопилася колекціонуванням місцевих старожитностей, фінансувала археологічні дослідження краю й сама брала участь у розкопках. У 1880-х роках у своєму маєтку в селі Круглик вона заснувала один із перших приватних музеїв в Україні — вхід до нього був безкоштовним. Пізніше Скаржинська передала до Полтавського губернського музею 20 000 предметів української старовини та 4 000 томів наукової бібліотеки: козацькі реліквії, предмети побуту, народне мистецтво, етнографічні матеріали.

Її діяльність не обмежувалася збереженням минулого. У Круглику Скаржинська відкрила для селян народну школу, бібліотеку з читальнею, аматорський український театр і майстерні. Меценатство для неї означало і збереження культурної спадщини, і розвиток живого середовища навколо.

Христина Алчевська: школа, яку вона відкрила власним коштом

У 1862 році Христина Алчевська власним коштом відкрила в Харкові жіночу недільну школу — спочатку нелегально, вдома, бо не мала вчительського диплома. Майже вісім років школа працювала без офіційного дозволу, і лише 1870 року її вдалося легалізувати. Навчання було безкоштовним. Якщо спочатку тут навчалося близько 50 учениць, то через тридцять років — уже 600–700.

Школа здобула визнання далеко за межами Харкова: на Паризькій всесвітній виставці 1889 року вчителі школи отримали золоті та срібні медалі, а Алчевську обрали віце-президентом Міжнародної ліги освіти. Вона також укладала рекомендаційні списки літератури для народного читання, підтримувала просвітницькі проєкти і популяризувала українську культуру. Її приклад показує, що меценатство — це не завжди про великі капітали. Іноді найбільший вплив має довготривала щоденна робота, яка відкриває людям доступ до знань.

Усі ці жінки діяли в різних обставинах і жили в різні епохи — від князівського Острога XVI століття до Харкова початку XX-го. Але в них було дещо спільне — вони підтримували інституції, що могли працювати роками: академії, музеї, школи, видавництва. Ці історії важливі й зараз, коли українське суспільство знову багато говорить про взаємодопомогу, підтримку культури та освіти. Вони нагадують, що зміни часто починаються з конкретного рішення конкретної людини — передати землю під школу, відкрити безкоштовні курси, підтримати книгу українського автора чи зберегти культурну спадщину для наступних поколінь.