Наталія Кривда, докторка філософських наук, голова наглядової ради УКФ:

Щоб глибше розуміти явище того, що ми називаємо соціальною відповідальністю бізнесу, наведу кілька тез про культурні практики, які привели нас у цю точку. 

Перша практика — горизонтальні зв’язки. Ми певний час були нацією бездержавною, тому для нас влада — це щось чужорідне, нав’язане. Ми від неї відкупаємось або максимально відсторонюємось. Багато років російська, польська, радянська влада зраджувала та не виконувала своїх зобов’язань, і це спричинило кризу довіри. Ми дуже недовірливі одне до одного, до інституцій, до держави. Це стосується й благодійних організацій, які дискредитували себе у 2010-х й нині мусять працювати так прозоро, як ніхто інший. 

Коли нам треба досягти синергічного ефекту, ми втілюємо принцип “свій до свого по своє”. Навесні 2022-го видатний військовий аналітик Акерман пише статтю для The Atlantic, де цитує Андрія Загороднюка, ексміністра оборони, й вони обговорюють поняття “місійної війни”. Тобто війни, що стосується кожного особисто — мене, директора школи, бізнесмена, будь-кого. І місія кожного з нас — перемогти. Тут не йдеться про абстрактну історичну місію. Тут про внутрішнє відчуття того, що ти захищаєш своє, свою землю, будинок, свою гідність, своє право жити за власними правилами. Тому тобі не потрібна вказівка згори, ти береш на себе відповідальність та дієш. Це підштовхнуло мене глибше дослідити обставини, у яких ми вдаємось до практики горизонтальних зв’язків, і вона значно давніша, ніж заведено вважати. 

Приміром, київський князь збирав дружину, озброював її, забезпечував, платив, а водночас воєвода кожного міста збирав воїв — тогочасну територіальну оборону, яка самостійно озброювалась і забезпечувала себе всім необхідним. Далі подивимось: монастирі, що мали практики паломництва, обміну літописами, іконами, книгами, знаннями. Так само мережевий братський рух ХVI – XVII століть, створення шкіл, в яких спочатку вчилися діти містян, заможних селян, а з XVII століття почали долучатися діти аристократичних родів (Київська братська школа). Рух товариства “Просвіта” на заході країни та “Громада” на підросійській Україні в ХIХ столітті — теж мережевий, зі своїми осередками, які часто фінансували місцеві меценати, священники, підприємці, інтелігенція. Козацький, партизанський, повстанський рухи — теж мережа. Весь час ця горизонталь практикувалась і була ефективною. Ми майже ніколи не просимо владу про щось, і не сподіваємось на неї. Ми робимо. І ми вчергове вдались до цієї практики на початку повномасштабного вторгнення. 

Друга практика — консенсусна законослухняність. Вона полягає в спотвореному уявленні, що варто дотримуватися законів і чинити за правилами, тільки коли всі навколо діють так само. Ми б платили податки в повному обсязі, якби всі інші так робили, і ми б паркувались за правилами, якби всі навколо це практикували. Парадоксально українці цілком здатні виконувати ці правила десь у відпустці в Європі, але не вдома. 

Коли ми бачимо, що закони не діють для всіх однаково, ми не вважаємо за потрібне їх чітко виконувати. Це маркер недовіри до держави, про яку вже йшлося раніше. Чи пробуємо ми реформувати державу, щоб щось у ній покращити? Є такі сміливці, які намагаються. Держава як структура дуже повільна, тому домогтися змін — часто означає подолати величезний опір. І настільки сильний, що є спокуса створити нову структуру самотужки, на горизонтальних зв’язках, без системних зрушень. Приміром, подивимось, як бойові медикині Марія Назарова та Ріна Резнік переконали Міністерство охорони здоров’я та командування Медичних сил дозволити переливання крові в польових умовах. Це успішний приклад — їм вдалося змінити систему. Але на практиці багато й досі залежить від командувачів на місцях.

Третя практика — короткострокове планування. Нам дуже складно працювати на благо спільноти, орієнтуючись на довгу перспективу. Стратегічна гра в довгу конче важлива та ефективна, проте ми як суспільство часто не можемо собі це дозволити — зміни та успіхи потрібні нам уже зараз. Часто і люди, і організації створюють короткострокові плани, не інституалізують зміни, не зашивають їх в організаційну культуру, тому інституційна пам’ять у державних (і громадських) структурах надто коротка. Напевно, у нас не працює “американська мрія”, бо в нашому суспільстві важливіше бути успішним і відомим у близькому колі, серед своїх, ніж в масштабах країни. 

Можливо, переважання короткострокового планування якось пов’язано з тим, що ми є національною культурою, що жила певний час у тіні великої імперії. Цим ми схожі, наприклад, з Шотландією. Також це може бути пов’язане з тим, що ми тільки два покоління прожили без війни, а весь інший час Україна була “кривавими землями”. 

Додайте до цього досвід життя за радянського тоталітаризму, коли ініціатива зробити щось добре могли бути покарана, а “добро має бути тихе”, й отримаєте українське суспільство, яким воно нині є. Впевнена, зараз ціннісні рамки й суспільні практики змінюються, дещо вже стало інакшим. І, сподіваюсь, новий суспільний договір, що повільно проростає в спільнотах, охоплюватиме ціннісні налаштування, викарбувані протягом довгої війни за існування. 

Чи можемо ми працювати з негативними аспектами вкорінених практик? Можемо. 

Наприклад, сформувати практику вдячності, уславлення дієвців, тих, хто робить щось з благою метою для суспільства. Знову ж таки, якщо поглянути на історію, такі практики вже винайдені. 

Наші предки спромоглись адаптувати сталий церковний канон так, щоб помістити у храмових розписах чи на іконах ктиторів — людей, які давали кошти на будівництво та оздоблення церков, підтримували церковні громади, видавали книжки чи боронили країну. 

За часів Гетьманщини заможні люди пишалися тим, яку суму вони віддавали на благодійність, і нині це повертається. Проте окрім вдячності не слід забувати й про те, що у нас закони про меценатство й волонтерство вже певний час обговорюються, бо потребують доопрацювання. 

Згадайте обговорення історичного проєкту Віктора Пінчука “Українська історія: глобальна ініціатива”, який не під силу фінансувати такою мірою жодній інституції. Або подивіться на формування Музею авангарду, в якому будуть представлені не тільки експонати з державних фондів, але й роботи з приватних колекцій бізнесменів, художників, колекціонерів. Чи потрібно їм подякувати за Малевича, Нарбута, Бойчука? Так. Україна подарувала світу авангард, Росія його вкрала, і тепер потрібні гроші, щоб побороти асиміляцію, привласнення імен та робіт й повернути його на законне місце. Держава таких ресурсів зараз не має, багато чого тримається на добрій волі небайдужих людей. Чи маємо ми визнати їхній внесок? Безумовно. Чи робимо ми достатньо, аби висловити вдячність? Ні.

Читайте есеї Наталії Кривди, Євгена Глібовицького, Ірини Соловей та ще 60+ кейсів українського бізнесу, креативної спільноти та громадського сектору у Гіді з корпоративної соціальної відповідальності “Небайдужі”.