Письменники «втраченого покоління»: як війна змінила літературу ХХ століття

Перша світова війна залишила глибокий слід не лише в історії людства, а й у свідомості цілого покоління. Молоді люди, які вирушили на фронт, поверталися іншими — зруйнованими морально, психічно та фізично. Вони втратили віру в ідеали, у справедливість, у майбутнє. Це було «втрачене покоління» — митці, які переосмислювали світ крізь призму жахів війни та внутрішньої порожнечі. Їхні твори сповнені болю, скепсису та пошуків сенсу у зламаному світі.

Письменники того періоду не просто описували нову реальність — вони сформували нову літературну мову 20 століття, яка вже не могла бути такою, як раніше. У цій статті розглянемо, як з’явився термін «втрачене покоління», хто став його символами та яким чином війна трансформувала літературу та культурну свідомість епохи.

Історія виникнення терміна

Термін «втрачене покоління» увійшов у вжиток завдяки письменниці та меценатці Гертруді Стайн. Вона вперше промовила ці слова, звертаючись до молодих американських авторів, які після Першої світової війни оселилися в Європі — здебільшого в Парижі, де шукали творчу свободу та нові форми самовираження. Стайн процитувала власника гаража, який обурився через недбалість молодого механіка — колишнього фронтовика: «Ви всі — втрачене покоління!»

Цей вислів став широко відомим після того, як Ернест Хемінгуей використав його як епіграф до свого роману «І сходить сонце» (1926). Із того часу «втрачене покоління» означає не просто групу митців, а ціле покоління, зламане війною — фізично та духовно. Це були люди, які втратили ілюзії, надії, довіру до старих цінностей.

Один із найвиразніших голосів цього покоління — Еріх Марія Ремарк. У романах «На Західному фронті без змін», «Три товариші» та «Повернення» він змальовує долю солдатів, які повертаються з фронту до зруйнованої, спустошеної Німеччини. Вони не можуть пристосуватися до мирного життя, несучи в собі тягар втрат і відчуження. Так, крізь літературу термін набуває глибшого сенсу — не лише як назва течії, а як визначення внутрішнього стану покоління, що пережило катастрофу.

Відомі представники «втраченого покоління»

Термін «втрачене покоління» закріпився не лише як характеристика епохи, а й як позначення конкретного кола авторів, чиї імена стали символами часу. Вони писали про війну та післявоєнну порожнечу, про людську крихкість і втрату орієнтирів. Їхній досвід і стиль стали новою літературною правдою ХХ століття. Серед них — Еріх Марія Ремарк, Ернест Хемінгуей, Френсіс Скотт Фіцджеральд, Джон Дос Пассос та інші.

Еріх Марія Ремарк

Еріх Марія Ремарк потрапив в армію у 18 років, а через рік — на фронт, де невдовзі був поранений, після чого залишився на лікуванні у військових шпиталях. Хоча на фронті він провів відносно небагато часу, пережите залишило глибокий слід, що пізніше лягло в основу його культового роману «На Західному фронті без змін» (1928). Цей антивоєнний твір, написаний без героїзації чи романтизації, став міжнародним бестселером і приніс Ремарку всесвітню славу.

У романі «На Західному фронті без змін» головний герой, 19-річний Пауль Боймер, зображує покоління молодих солдатів, змушених йти на фронт після школи. Ремарк створює чесний портрет війни, показуючи її жахи без прикрас. Він писав: «Ця книга — не викриття і не сповідь, це спроба розповісти про покоління, яке занапастила війна».

Роман став найпопулярнішим виданням у Німеччині, перекладеним на понад 20 мов. Однак його не схвалювали ні влада Веймарської республіки, ні нацисти, які вбачали в ньому загрозу своїй ідеології. Уже в 1933 році книги Ремарка потрапили в списки для публічного спалення. Письменник змушений був емігрувати.

Френсіс Скотт Фіцджеральд

Френсіс Скотт Фіцджеральд — один з найзначніших письменників «втраченого покоління», що вловлював дух «епохи джазу» та післявоєнної дезорієнтації. Народився в 1896 році в Сент-Полі, Міннесота, навчався в Прінстоні, але покинув університет, коли США вступили до Першої світової. Хоч офіційно був офіцером, на фронт так і не потрапив — контракт підписав уже після оголошення перемир’я.

Його літературний прорив відбувся в 1920 році з романом «По цей бік раю», що перетворив його на голос покоління та назавжди змінив американську літературу. У цьому романі Фіцджеральд показав покоління, яке «виросло та дізналося, що всі боги мертві…» — ідею, що стала центральною для «втраченого покоління» .

«Великий Ґетсбі» (1925) став найвідомішим твором Фіцджеральда. Уже за якийсь час після виходу він отримав загальне визнання, а нині роман вважається класикою. У творі автор утримує інтелектуальну холодність у поєднанні з переживаннями — стиль, який потім вплине на багатьох письменників.

Фіцджеральд багато працював у Європі — у Парижі та на Рив’єрі — серед спілки експатріантів. Його стосунки з Хемінгуеєм були складними: він підтримував Ернеста на початку, але потім між ними виникали конфлікти.

Загалом, Фіцджеральд своїми романами і новелами, включно з «Ніч лагідна», досліджував занепад мрій, занепокоєння та токсичну атмосферу 1920-х, ставши одним із ключових літературних голосів покоління після Першої світової.

Ернест Хемінгуей

Ернест Хемінгуей — центральна фігура «втраченого покоління», чиє життя і стиль письма стали символом епохи. Народився 21 липня 1899 у штаті Іллінойс, США. Після закінчення школи працював журналістом, а під час Першої світової — волонтером‑санітаром на італійському фронті. Там він отримав серйозне поранення уламком, що стало переломним моментом у його житті та творчості .

У 1921 році Хемінгуей перебрався до Парижа, де поринув у культуру «втраченого покоління», познайомився з Фіцджеральдом, Стайн, Джойсом, Паундом — і вибрав лаконічний, стриманий стиль письма, що пізніше стане його фірмовою рисою.

У 1926 році він видав «І сонце сходить», до якого включив епіграф Гертруди Стайн «You are all a lost generation». Саме цей роман зробив Хемінгуея голосом покоління: він описав життя розчарованих експатріантів у Парижі та Іспанії, показав їхню духовну спустошеність і порожнечу.

Пізніші роботи Хемінгуея — «Прощавай, зброє» (1929) та «По кому подзвін» (1940) — продовжують тему наслідків війни, долі простих людей у вирі глобальних конфліктів.

Ключові факти про Ернеста Хемінгуея:

• Публікація «І сонце сходить» зробила рушійною силою формулювання «втраченого покоління» в літературі.
• Стиль автора — короткі речення та стримана емоційність. Він схилявся до точності та правди, уникаючи пафосу.
• Його герої — найчастіше «зламані» війною люди, які втрачають ілюзії, але шукають сенс у химерній реальності XX століття.

Ернест Хемінгуей задав тон прозовому слову «втраченого покоління» — чесно, стисло, але потужно, впливаючи на покоління літераторів у Європі та США.

Джон Дос Пассос

Джон Дос Пассос — один із ключових американських письменників «втраченого покоління», відомий своїм експериментальним стилем і глибоким аналізом соціальних проблем після Першої світової війни. Народився 1896 року в Нью-Джерсі, навчався в Гарварді, а під час війни служив у Європі, що значно вплинуло на його світогляд і творчість.

Найвідомішим твором Дос Пассоса є трилогія «США», зокрема романи «42 паралель», «Нью-Йорк» та «Огайо», у якій він показав життя американського суспільства через долі різних персонажів, поєднуючи традиційний наратив із новаторськими техніками: потоки свідомості, уривки новин і документальних текстів.

У своїй творчості Дос Пассос гостро критикував соціальну нерівність, бюрократію, корупцію та байдужість влади, відображаючи розчарування покоління, яке пережило війну та зіткнулося з проблемами післявоєнного світу.

Джон Дос Пассос відомий також як близький друг і критик Ернеста Хемінгуея, з яким розділяв ідеї, але також мав свої унікальні літературні підходи.

Дос Пассос залишив вагомий слід у модерністській літературі ХХ століття, його твори вплинули на подальший розвиток американського роману, особливо в частині соціальної критики та експериментальних форм.

Осип Турянський

Осип Турянський — український письменник і поет, якого також пов’язують із темою «втраченого покоління» у контексті української літератури ХХ століття. Він народився 1891 року, пройшов через важкі випробування Першої світової війни та національно-визвольних змагань, що значною мірою вплинуло на його творчість.

Поезія і проза Турянського відображають розчарування, втрати та біль покоління, яке пережило руйнівні наслідки війни, революцій і втрати ідеалів. Автор звертався до теми внутрішньої кризи особистості, пошуків сенсу життя та боротьби з несправедливістю. Письменник активно працював у 1920–30-х роках, належав до кола українських модерністів, але його творчість часто залишалася поза широким літературним мейнстрімом через політичні репресії.

Осип Турянський — важливий голос «втраченого покоління» в українській літературі, який через свої твори передав складність епохи та внутрішні переживання людей, що жили в умовах соціальних і культурних потрясінь.

Вплив на літературу та культуру

Письменники «втраченого покоління» докорінно змінили обличчя літератури XX століття, відкривши нові горизонти у зображенні людської душі та соціальної реальності. Їхній досвід війни та розчарування в традиційних цінностях породив особливий стиль і тематику, які стали відображенням глибокої внутрішньої кризи покоління.

Одним із ключових впливів цього руху стало запровадження модерністських прийомів: стислості мови, фрагментарності наративу, психологічної глибини та експериментів із часовими та просторовими формами. Ернест Хемінгуей, наприклад, став впізнаваним і за своїм відомим «льодовиковим» стилем — мінімалізмом, який через прості слова передає складні емоції. Подібні інновації стали фундаментом для подальшого розвитку літератури, вплинули на прозу, драматургію і навіть кінематограф.

Тематика «втраченого покоління» — відчуття безнадійності, пошуки сенсу життя після катастрофи, критика соціальних і політичних систем — стала широко розповсюдженою у світовій культурі. Письменники показали, що війна не лише змінює політику, а й глибоко травмує людську свідомість, породжуючи почуття ізоляції, розгубленості та втрати ідеалів. Це відобразилося і в музиці, живописі, кіно — мистецтві міжвоєнного періоду, яке все частіше зверталося до теми травми, розпаду традицій, екзистенційного пошуку.

Крім того, творчість «втраченого покоління» сприяла формуванню нових ідеалів індивідуалізму та свободи особистості, які стали надважливими для культурного дискурсу XX століття. Їхні герої — часто самотні, внутрішньо розірвані люди — відійшли від традиційного образу героїчного персонажа та дали початок новому типу літературного героя, більш складного і багатовимірного.

Погляд сучасних українських письменників на війну

Ідеї «втраченого покоління» залишаються надзвичайно актуальними в умовах нової війни — повномасштабної російсько-української. Тепер уже сучасні українські автори — від добре знаних до нових голосів — змушені осмислювати травму, втрату, героїзм і людяність через літературу. У цьому новому досвіді слово знову стає засобом порятунку: воно допомагає зберегти гідність, вистояти морально, дати ім’я болю та знайти сили залишатися небайдужим.

Оксана Забужко, Сергій Жадан, Артем Чех продовжують писати в обставинах війни, відгукуючись на щоденну реальність фронту та на глибші, екзистенційні процеси. Також з’являються нові автори, як-от Павло Вишебаба чи Ілларіон Павлюк, які говорять про війну зсередини, як учасники бойових дій, як свідки руйнування та відновлення, ненависті та любові. Їхні тексти документують час, а також стають формою духовного спротиву.

Окремої уваги в сучасному осмисленні війни заслуговують книжки, що розкривають роль літератури як засобу підтримки, осмислення та впливу. У виданні «Книга на війні. Бібліотеки й читачі воєнного часу» професор історії Ендрю Петтіґрі показує, як книжки — від атласів до художньої прози — ставали інструментом пропаганди, розради, культурного опору та збереження ідентичності.

Ще одна книга — «Писаний світ. Як література формує історію» Мартіна Пухнера. Це видання є мандрівкою епохами та континентами, яка демонструє, як літературні тексти — від шумерського епосу до сучасних бестселерів — впливали на хід історії та змінювали суспільства.

У книжці «Писати війну» авторка Ганна Улюра аналізує 17 різних воєн, описаних у літературі XXI століття. Письменниця досліджує, як література формує мову, якою ми говоримо про війну, і як проговорення чужого досвіду допомагає впоратися з травмами нашого часу.

Література стає полем для дії. Це і спосіб зберігати зв’язок, і нагадування про людське обличчя в нелюдських обставинах. Навіть у найтемніші часи слово здатне зігріти, об’єднати, дати силу не зневіритися.