Есей Євгена Глібовицького, директора Інституту Фонтиру, експерта з довготермінових стратегій для Гіду “Небайдужі”:

Ми маємо наразі певні труднощі з називанням. Про яку корпоративну соціальну відповідальність ми говоримо у країні, в якій немає корпорацій та фондового ринку? Корпоративна соціальна відповідальність у США, Великобританії чи Німеччині існує як запобіжник, що спрацьовує тоді, коли компанії починають надто сильно перейматись фінансовими показниками, ігноруючи все решту. В такому вигляді в Україні корпоративної соціальної відповідальності немає. 

Також не все так однозначно зі словом “бізнес”. Що ми називаємо бізнесом в Україні? Чи є мікробізнес бізнесом? Напевно ні, бо це соціальна форма самозайнятості, що дає змогу людям забезпечувати себе. Малий бізнес інколи є бізнесом, інколи ні. Залишається середній та великий, де вже існує не тільки воля власника, але й певні об’єктивні внутрішні правила. При чому, середній бізнес опиняється у більш вразливій позиції, бо не має місця за політичним столом, тому більше піддається зовнішнім впливам, таким як споживча поведінка, приміром. Ми з вами вже бачили, як українці вміють бойкотувати товари, тому такі бізнеси можуть бути зацікавлені в тому, щоб якось звітувати перед суспільством і тут може виникати якась відповідальність.

Багато залежить і від волі власника. Може бути так, що бізнес існує у вигляді капіталу й основна задача власника — забезпечити довголіття цього капіталу, і через це він мусить зважати на багато факторів: політичних, соціальних, демографічних, культурних тощо, тобто дивитись на контекст широко. Часто цього вимагає успадкований капітал, чого в Україні дуже мало. Може бути так, що власник бізнесу його збудував та безпосередньо ним керує. Але тоді він переважно дивиться не вшир, а вглиб: на товарні ряди, клієнтів, співробітників, партнерів, що ставить його у доволі страусину позицію щодо контексту та взаємодії з суспільством. Може бути й так, що власник має найнятого менеджера, який керує його справою та є обмеженим в ухваленні рішень. Хто з них буде найбільш соціально відповідальним та які це матиме прояви?

Також важливо врахувати, як в Україні складаються стосунки бізнесу та держави. Західні компанії за замовчуванням виходять з того, що інституції працюють, українські компанії — з того, що вони не працюють. Тому, приміром, Суспільне мовлення, до наглядової ради якого я належу, пише у своїй місії, що захищає свободи в України. Так не могло б статись в якійсь західній країні. 

Бізнес в Україні відчуває, що має більше обов’язків, ніж бізнес деінде. Я б навіть сказав, що здоровий український бізнес є частиною громадянського суспільства. Тобто бізнес — це є інша форма того, як громадяни реалізують свою суб’єктність, захищають свої права, в тому числі й політичні. 

Через те, що ми не маємо надійних інституцій, мусимо розбудовувати паралельні, й бізнес активно докладається до цього процесу. Паралельні інститути практично скрізь працюють ефективніше: немає хороших державних шкіл, є приватні репетитори; немає відчуття безпеки завдяки поліції, буде завдяки охоронній фірмі; недостатня якість медичних послуг, будуть приватні практики й так далі. Дуже важко провести тут межу: де бізнесова діяльність, а де суспільна. 

У мене був кейс з експедиторською компанією, де у посадовій інструкції дистриб’ютора було записано, що він мусить не тільки розвозити товари магазинами, але й збирати там донати зі скриньок для ЗСУ. Тобто це його обов’язок, а не волонтерська діяльність. Це показує наскільки розмита ця межа в Україні. Думаю, вона і буде розмита, допоки не буде вирішене безпекове питання. Тоді з часом така гібридність почне зникати, бо кожен зможе зайнятись своєю справою, а не дублювати партнера. Тому я дещо скептичний щодо того, аби визначати громадську діяльність бізнесу як корпоративну соціальну відповідальність. Але тут виникає питання компетентності бізнесу в громадській діяльності.

З того, що я бачу по українському бізнесу, він переважно некомпетентний у питаннях позабізнесових. Тобто якщо ми говоримо про власників та керівників бізнесу, то вони переважно не знають, як працює політична система, державний сектор, публічна сфера, не розуміють, що таке делеговані повноваження та не розрізняють політичні філософії — не мають всього того, що притаманно дієвцю. Така громадянська інфантильність може бути вдало схована за привабливою декорацією, але за нею будуть доволі стереотипні й спрощені уявлення про те, як функціонує дійсність. Тому суспільство часто не може до кінця зрозуміти, чи бізнес знає, що робить, коли ухвалює рішення, які впливають на якісь позабізнесові, громадські аспекти життя, чи ні. Відповідь: скорше, ні, бізнес не знає. 

Бізнес займається благодійністю й при цьому не обов’язково сприяє змінам на краще, іноді навпаки — підтримує систему, що має хиби. Приміром, я працював із колом власників бізнесів, що підтримували дитячі будинки. Виглядає, як добра важлива справа. Проте насправді замість того, щоб зробити так, аби ці установи перестали існувати, бізнес їх підживлював. Так відбувається тому, що власники та керівники бізнесів не завжди є свідомими громадянами, не завжди розуміють власні цінності та не схильні рефлексувати над суспільним значенням своїх зусиль. Їхній бізнес виявляється побудованим без фундаменту, і тому завалиться, щойно інституційне поле зміниться, наприклад, коли Україна вступить до ЄС. Тобто ми маємо неідеальний бізнес з неідеальними людьми в неідеальній країні. Хороша новина в тому, що у нас доволі стрімка learning curve, тому необхідні для ефективних змін компетенції  ми можемо надбати швидко. Значно складніша проблема — це зміна культури. 

Недовіра між бізнесом, громадським сектором та державою виникла не просто так, це наслідок постійної небезпеки. В Україні бізнес-асоціації займаються переважно захистом прав і свобод, бо небезпека скрізь. Для українського бізнесу світ складається з загроз, тому краще нікому не довіряти, ніж довіритись й втратити все. Бізнес не довіряє громадському сектору, що природньо, бо той здебільшого дивиться на бізнес як на гаманець, який щось “повинен”, а не як на суб’єкт, який може чогось хотіти та прагнути. 

Шлях до подолання недовіри лежить через інтеграцію компетенцій, де бізнес набуває щобільше суспільних, а не-бізнес — управлінських навичок. Також має бути приналежність до кола безпеки, де ніякі інституції не залякують бізнес, а він своєю чергою, не залякує їх. Всередині такої безпекової бульбашки може формуватись партнерство, довіра, передумови для глибшої співпраці. Мені здається, що взаємодія бізнесу та громадського сектору тут навіть важливіша, ніж взаємодія з державою.

При цьому треба розуміти, про яке партнерство йдеться. Не про трансакційні стосунки, де хтось дає, а хтось бере, ні. Йдеться про пошук та втілення спільного рішення, де ми разом створюємо майбутнє, в якому хочемо жити. Наразі мало власників бізнесу мислить таким чином. В більшості вони є детерміністами: вірять в існування певного майбутнього, до якого зможуть підлаштуватись, і це вже добре, бо це про адаптивність. Але тут мало проактивності. Разом з тим, я думаю, що українська бізнес сцена просто ще дуже юна, вона продовжує формуватись і потребує часу на розвиток. Сприяти цьому може освіта й майданчики взаємодії. 

Особливу роль у післявоєнному зростанні, дорослішанні громадянського суспільства матимуть ті організації, які можуть підживлюватися міжнародним досвідом. Наразі у нас одні дієвці впевнені, що ніхто й ніколи не був в таких умовах, як Україна, тому який ще міжнародний досвід, а інші думають, що слід сісти й заплакати, бо свого нічого немає. В цьому дуже не вистачає здорового дорослого діалогу. І не тільки у стосунках підзвітності, але й у горизонтальній взаємодії. 

Навчитись розуміти одне одного — це багатогранний довгий процес. Як би ми не намагались стрибнути через декілька сходинок, тут йдеться про зміну поколінь.

Читайте більше есеїв та 60+ кейсів від українських бізнесів у Гіді із корпоративної соціальної відповідальності.