Українські благодійники та меценати XIX–XX століття

Кінець XIX і початок XX століття можна сміливо назвати «золотою добою» українського меценатства. Помітна активізація суспільно-культурної діяльності відбулася внаслідок соціально-економічних перетворень, які були викликані відміною кріпацтва, розвитком ринкових відносин і підприємництва.

Перелік відомих меценатів тих часів має багато важливих прізвищ. У ньому родини Терещенків і Симиренків, подружжя Ханенків, Євген Чикаленко, Іван Скоропадський, Василь Тарновський, Іван Харитоненко та ін. Завдяки активній благодійній діяльності небайдужих заможних людей в Україні будувалися та утримувалися заклади освіти, з’являлися лікарні, зокрема «Охматдит», відкривалися музеї з унікальними предметами мистецтва, видавалися книжки, поширювалося соціальне благодійництво з підтримкою безпритульних, дітей-сиріт, людей похилого віку, хворих.

Зараз список благодійників і меценатів України поповнюється вже сучасними іменами, адже ті, хто хоче щиро допомагати іншим, не шукаючи вигоди чи слави, існують завжди, попри складні періоди в житті країни.

Меценатство в Україні в кінці XIX та початку XX століття

Наприкінці XIX — на початку XX століття в Україні відбулося відродження традицій меценатства, що стало важливою складовою національного руху та культурного розвитку. У цей період заможні підприємці, землевласники та інтелігенція активно підтримували освіту, науку, мистецтво, літературу та соціальні ініціативи, сприяючи формуванню модерної української ідентичності. Українськими благодійниками були багато відомих на той час постатей.

Родина Терещенків

Однією з найвідоміших родин підприємців-меценатів того періоду була родина Терещенків. Вони фінансували будівництво шкіл, лікарень, церков і культурних установ. За їхні кошти були побудовані будівлі сучасних Національного транспортного університету та Київського національного університету імені Карпенка-Карого, Київська консерваторія та Музей старожитностей і мистецтв. Значна колекція предметів мистецтва родини Терещенків лягла в основу Київської картинної галереї.

Подружжя Ханенків

Богдан та Варвара Ханенки були видатними українськими меценатами та колекціонерами. Вони зібрали унікальну колекцію творів мистецтва, в яку входили західноєвропейські, східні та українські експонати. У 1918 році Варвара Ханенко за заповітом свого чоловіка передала в дар будинок і всю колекцію Всеукраїнській академії наук, що стало основою для створення Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Також Варвара заснувала ткацьку школу, відкрила двокласне училище та агрошколу, Богдан на власні кошти проводив археологічні розкопки. Пара утримувала лікарні та сиротинці.

Родина Симиренків

Родина Симиренків, зокрема Платон, Василь, Левко та Володимир, зробила значний внесок у розвиток української культури та науки. У 1860 році Платон Симиренко профінансував вихід одного із нечисельних прижиттєвих видань «Кобзаря» Тараса Шевченка. Василь Симиренко надавав фінансову підтримку Київській Старій Громаді, подарував 100 тисяч рублів золотом на будинок для Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові. Після його смерті понад 10 мільйонів рублів були заповідані для української справи. Симиренки також залишили глибокий слід у науці, зокрема в галузі садівництва.

Євген Чикаленко

Серед найактивніших благодійників України неможливо не згадати Євгена Чикаленка. Він фінансував видання українських газет «Громадська думка» та «Рада», підтримував журнал «Киевская старина» та створив фонд допомоги українським письменникам при Науковому товаристві ім. Тараса Шевченка у Львові. Чикаленко також був головним фундатором «Академічного дому» у Львові, гуртожитку для українських студентів. Він матеріально підтримував багатьох українських письменників, зокрема Володимира Винниченка, Бориса Грінченка та Михайла Коцюбинського.

Родина Тарновських

Великий внесок у збереження української історичної пам’яті зробила й родина Тарновських. Василь Тарновський (молодший) був відомим збирачем козацьких старожитностей, меценатом і громадським діячем. Саме він створив перший в Україні музей українських старожитностей. Його унікальна колекція, в яку входили клейноди, портрети, документи та книги, стала основою Чернігівського історичного музею. Тарновські також підтримували українських митців і письменників, зокрема Тараса Шевченка, з яким були особисто знайомі.

Родина Харитоненків

Славетною була і родина Харитоненків — промисловців і благодійників із Сум. Іван Харитоненко збудував Сумський дитячий притулок, Сумське духовне училище, Харківське духовне училище, гуртожиток для студентів Харківського університету, кілька церков. Його син Павло продовжив батькову справу, зокрема опікувався Сумським художнім музеєм, значна частина експонатів якого походить із родинної колекції. Харитоненки також фінансували реставрацію пам’яток, підтримували мистецтво й освітні проєкти на Лівобережній Україні.

Меценати в еміграції та діаспорі

Меценатство української діаспори в XX столітті стало потужним інструментом підтримки національної культури, освіти та історичної пам’яті. Багато українців, які опинилися за кордоном, не лише зберігали свою ідентичність, а й активно сприяли розвитку української справи в еміграції та на Батьківщині.

Серед меценатів, які активно діяли в еміграції та діаспорі, варто згадати таких особистостей:

• Петро Яцик (1921–2001). Канадський підприємець українського походження Петро Яцик був одним із найвідоміших меценатів української діаспори. Він заснував Міжнародний благодійний фонд «Ліга українських меценатів» і став його почесним президентом. Яцик фінансував видання багатотомної «Енциклопедії українознавства», англійський переклад «Історії України-Руси» Михайла Грушевського та підтримував Інститут українських студій Гарвардського університету. Загальна сума його пожертв на розвиток українства перевищила 16 млн доларів. У 1999 році він заснував Міжнародний конкурс знавців української мови, який нині носить його ім’я.
• Омелян та Тетяна Антоновичі. Подружжя Антоновичів, які проживали у Вашингтоні, заснували Фундацію Антоновичів для підтримки української літератури та українознавства. З 1990 року в Україні почали нагороджувати преміями Фундації Антоновичів. Лауреатами премії стали В. Барка, Л. Костенко, В. Шевчук, критик І. Дзюба. Фундація також профінансувала реконструкцію нового корпусу Бакалаврської бібліотеки Києво-Могилянської академії, оновлення Львівської наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника, реставрацію виставкової зали-галереї в Українському музеї в Нью-Йорку тощо.
• Марія Фішер-Слиж (1922–2012). Лікарка та громадська діячка українського походження Марія Фішер-Слиж після переїзду до Канади активно підтримувала українські наукові та культурні проєкти. Вона фінансувала видання журналів «Смолоскип», «Всесвіт», «Соняшник», а також публікації «Сіверщина» (Чернігів) та «Лікарський збірник НТШ» (Львів). Меценатка вкладала кошти в археологічні розкопки в Батурині, надавала допомогу школам у Львові, Севастополі, Феодосії та очолювала комітет Академічної гімназії (Львів) у діаспорі. Вона також фінансувала літературний конкурс «Ми діти твої, Україно» в Сімферополі.
• Ераст Гуцуляк (1930–2013). Канадський підприємець був активним меценатом української культури та освіти. У 2008 році за його ініціативою Конгрес українців Канади виділив 100 тис. доларів на відзначення роковин жертв Голодомору 1932–33 років, а сам Гуцуляк додав ще 50 тис. доларів. Ераст також власним коштом придбав будинок для Посольства України в Канаді вартістю 615 000 доларів.

Завдяки зусиллям таких меценатів, як Петро Яцик, Омелян та Тетяна Антоновичі, Марія Фішер-Слиж, Ераст Гуцуляк, і багатьом іншим, українська культура та наука отримали значну підтримку, що сприяло їхньому розвитку як в Україні, так і за її межами.

Меценатство в радянські часи

З приходом радянської влади все змінилося: вплинуло це і на діяльність меценатів. Благодійні установи були автоматично підпорядковані Комісаріату соціального забезпечення, а вся власність цих організацій була націоналізована. Благодійність була «чужим поняттям для соціального ладу СРСР», тому не мала права на існування в нових реаліях.

Попри те, що благодійність із початком радянського періоду була оголошена «пережитком капіталістичної доби», а будь-яка приватна ініціатива відразу викликала підозри, деякі форми філантропії все ж збереглися в одержавленому вигляді.

Один із прикладів такої одержавленої благодійності — Українське Товариство Червоного Хреста, створене у 1918 році. У 1920-х роках воно активно допомагало постраждалим від голоду, організовувало безкоштовні їдальні для бідних, санаторії, дитячі табори та проводило санітарно-гігієнічне просвітництво. З кінця 1920-х років Товариство повністю перейшло під державний контроль, а його діяльність фінансувалася переважно з бюджету УРСР. На початку 1930-х років Товариство Червоного Хреста в радянській Україні мало понад 300 медико-профілактичних і дитячих закладів, 800 лазень, 300 фельдшерсько-акушерських пунктів, 400 аптек, магазинів санітарії та гігієни.

У роки комуністичного ладу держава була основним благодійником і меценатом, тому благодійність з боку громадян була обмеженою. Хоча існувала практика жертвування досить великих премій чи гонорарів, наприклад, до Фонду Миру, причому ці внески не завжди були добровільними. Відмова від жертвування могла сприйматися як демонстрація нелояльності до існуючого ладу.

Попри загальну державну монополію на благодійність, окремі особистості все ж намагалися допомагати ближнім. Серед них був поет, перекладач і громадський діяч Максим Рильський. Будучи депутатом Верховної Ради СРСР, Рильський активно реагував на численні прохання громадян, домагався коштів від уряду на будівництво сільських шкіл, підтримував обдарованих юних музикантів і художників, а також допомагав колишнім політв’язням.

Відродження меценатства після 1991 року

Після здобуття незалежності у 1991 році в Україні розпочалося відродження меценатських традицій, що стало важливим чинником розвитку культури, освіти та соціальної сфери. Сучасні українські меценати почали активно підтримувати різноманітні проєкти, спрямовані на збереження національної ідентичності та покращення якості життя громадян. Водночас дехто з відомих благодійників не завжди однозначно сприймається суспільством через незрозуміле походження капіталів, вплив на економічні процеси в країні чи близькість до влади в різні роки.

Один із перших українських меценатів, що перейшов від спонтанної допомоги до системного підходу в благодійності, — Рінат Ахметов. Він визначив мету своєї меценатської діяльності, як підтримку найважливіших об’єктів української культурної спадщини та розширення доступу українців до надбань світової культури. За кошти благодійних фондів Ахметова була проведена робота над відновленням Національного музею народної архітектури та побуту в селі Пирогів. З початку війни Ахметов передав на потреби ЗСУ та на допомогу постраждалим понад 300 млн доларів.

Відомими в Україні меценатами також є подружжя Пінчуків. Фонд Віктора Пінчука оперує більш ніж 20 проєктами в різних галузях суспільного життя, зокрема у сферах охорони здоров’я, освіти, мистецтва, розвитку громадянського суспільства і філантропії та глобальної інтеграції. Один із найбільших і найвідоміших центрів сучасного мистецтва в Східній Європі — PinchukArtCentre — підтримує молодих художників та організовує міжнародні виставки. Фонд Олени Пінчук відповідає на гуманітарні проблеми України, докладає зусиль до зменшення темпів поширення епідемії СНІДу, реалізує проєкти підготовки фахівців із надання психологічної допомоги, підтримує професійну реалізацію жінок тощо.

Зі здобуттям Україною незалежності меценатство поступово змінило свою форму та стало доступним буквально для кожного: незалежно від того, чи мова йде про простого українця, чи про маленьку приватну фірму або велику українську компанію, що виходить на міжнародний ринок. Яскравим прикладом цього є історія з відновленням костелу Святого Миколая, що отримав значні пошкодження через пожежу у вересні 2021 року. Тоді лише за добу на відновлення пам’ятки небайдужі українці та бізнес пожертвували близько 20 млн гривень, ще 10 млн гривень надійшли на рахунки пізніше. Бізнес та українці активно долучилися і до питання відбудови Охматдиту після ракетного удару в липні 2024 року: загалом на відновлення дитячої лікарні зібрали близько 1,6 млрд грн.

Меценатство в сучасній Україні реалізується не лише за допомогою прямих фінансових пожертв. Так, колекцію Національного художнього музею України вдалося поповнити завдяки приватним колекціонерам. Кошти на відновлення будівлі NAMU збирали через сторінки у Facebook, присвячені Правому та Лівому левам, які знаходяться на центральному вході до музею.

В Україні поступово стирається грань між меценатами та соціальними інвесторами. Яскравими прикладами сучасного соціального підприємництва, де комерційна діяльність поєднується зі значущою громадською місією, стали проєкти Urban Space 500, Promprylad.Renovation, Kooperativ. Частина або весь прибуток від діяльності цих просторів спрямовується на розвиток міської культури, освіти, екології, економіки тощо.

Українське меценатство XIX–ХХ століття — це складна, але надзвичайно важлива частина нашої культурної історії. Попри політичні злами, еміграцію, репресії, війни, саме завдяки жертовності та далекоглядності меценатів українська культура зберегла тяглість, а сучасне благодійництво має на що спиратися — не лише як на приклад, а й як на моральний дороговказ.