Співчуття чи патріотизм: що насправді рухає донатами

З початком повномасштабної війни благодійність в Україні почала стрімко розвиватися. Донати стали частиною повсякденного життя більшості українців, а допомога армії та постраждалим сприймається як норма. Однак мотивація допомагати змінюється, адже в перші роки після вторгнення люди керувалися переважно емоціями, тоді як зараз більше включається раціональність і стриманість.

Дослідження сфери благодійності в Україні у 2025 році показує, що співчуття залишається найсильнішим тригером донатити, а патріотизм більше не відіграє визначальної ролі. Однак важливо розуміти, що українці продовжують допомагати не через одну причину, а через поєднання емоцій, особистого досвіду, соціального впливу та довіри. У цій статті розглянемо докладніше, що стоїть за рішенням підтримати інших і чим керуються українці, коли донатять, — емоціями, обов’язком чи розрахунком.

«Не можу не допомогти»: як емоція стала дією

Співчуття — досі головна причина, чому українці донатять і волонтерять. За даними дослідження, близько 67% українців називають співчуття та бажання допомогти тією рушійною силою, яка змушує їх перерахувати кошти, поділитися речами чи стати волонтером.

Рішення допомогти рідко народжується з міркувань про «підтримку армії» чи «громадянський обов’язок». Найчастіше люди реагують на якісь конкретні історії: про пораненого, родину, яка втратила дім, збір для когось знайомого тощо. Перегляд реальних фото, відео чи особистого звернення волонтера або постраждалого скорочує відстань між донатором і чужою бідою. На цьому етапі емоції перетворюються на конкретні дії, зокрема на донати.

Важливо розуміти, що є різниця між тим, щоб скинути гроші в пориві моменту, і тим, щоб допомогти усвідомлено. Імпульсивний донат — це «не можу не допомогти». Емоційно обґрунтований — це теж співчуття, але з розумінням «кому, навіщо і чи дійде».

За чотири роки повномасштабної війни співчуття нікуди не поділося. Але, як видно з дослідження, воно вже рідше діє саме по собі. Поруч із ним усе частіше стоять досвід донатора, довіра та відчуття особистої відповідальності.

Як змінилася роль патріотизму в донатах

На початку повномасштабного вторгнення патріотизм був потужним «паливом» для благодійності. Донат на армію сприймався як прямий спосіб захистити країну та особиста участь у спротиві. Українців об’єднувала емоція мобілізації, а допомога часто не потребувала додаткових пояснень.

У 2025 році ця мотивація не зникла, однак її роль змінилася. Дослідження мотивів участі у благодійності показує, що характерні для перших років війни патріотичні мотиви поступово відходять на другий план. Тоді як благодійність стає більш індивідуалізованою: люди частіше орієнтуються на особисті історії, власний досвід і емоційний відгук.

Патріотизм тепер працює інакше — як відчуття обов’язку або вдячності. Українці діють, відштовхуючись від стійкої логіки: «ми зобов’язані допомагати», «це мій внесок», «інакше не можна». Такі донати не залежать від того, побачила людина сьогодні зворушливе або трагічне відео чи взагалі не заходила в новини або соціальні мережі. Стабільна готовність допомагати, коли емоції вщухають, є головною цінністю патріотизму сьогодні.

Донати через патріотичні мотиви також тісно пов’язані з поняттям «своїх». Люди спрямовують свої благодійні внески не кудись абстрактно «на країну», а конкретно: для знайомих, військових, на певний підрозділ чи місцеву ініціативу.

Як особистий досвід впливає на рішення донатити

Люди ухвалюють рішення донатити також на основі особистого досвіду. За даними дослідження, понад 30% українців перераховують кошти на благодійність через власні переживання: втрати, досвід війни або отриману від інших допомогу.

Особистий досвід людини спрацьовує глибше і довше, ніж те ж співчуття чи патріотизм. Люди допомагають не тому, що «треба» або «боляче дивитись», а тому, що вони вже були по той бік або дуже близько до нього. Найчастіше це проявляється через:

• втрату близьких або знайомих через війну;
• наявність родичів чи друзів у ЗСУ;
• власний досвід евакуації, поранення, втрати дому;
• отриману раніше благодійну допомогу;
• участь у волонтерстві або зборах.

Наявність особистого досвіду робить донати менш імпульсивними і більш регулярними. Людина краще розуміє, на що саме йдуть кошти, кому вони потрібні і який результат можуть дати, тобто в неї з’являється певною мірою відповідальність.

Вдячність також важливо враховувати. Ті, хто сам отримував допомогу, частіше повертаються до донатів, коли в них з’являється фінансова можливість. Так формується своєрідний цикл підтримки, де допомога передається далі й далі.

Чому оточення важливе: донати як соціальна поведінка

Окрім емоцій і особистого досвіду, на рішення донатити суттєво впливає соціальний фактор. Близько 38% українців зазначають, що допомагають через бажання бути частиною спільноти. Це свідчить про те, що благодійність стає колективною нормою.

У цьому контексті донати працюють як соціальна поведінка. Людина бачить, що інші допомагають, тому свідомо чи несвідомо долучається і сама. Тут у жодному разі не йдеться про тиск, а, скоріше, про відчуття єдності та спільної справи. Такий ефект можна легко помітити в різних локальних спільнотах, наприклад серед друзів, колег, сусідів, у чатах будинку чи міста.

Соціальні мережі також відіграють важливу роль. Вони стають способом поширити інформацію про збори та формують середовище, в якому допомога стає видимою. Люди регулярно бачать у соцмережах відкриті збори, звіти про закриті потреби, дописи знайомих про донати, подяки та результати тощо. Через постійну присутність благодійності в інформаційному полі створюється відчуття, що донатити — нормально, і так роблять усі.

Для деякої частини людей важлива публічність — щоб їхню участь бачили інші. Це може бути бажанням подати приклад або способом відчути свою причетність до спільної дії. Хоча дослідження показує, що демонстративність поступово зменшується і поступається більш щирим і внутрішнім мотивам.

Що стримує донати: чому українці стали менше допомагати

Попри те, що благодійність в Україні залишається поширеною, рівень активної участі за останні роки дещо знизився. У 2023–2024 роках близько 80–85% українців зазначали, що долучалися до допомоги. У 2025 році 62% респондентів повідомили про участь у благодійності чи волонтерстві, а 37% прямо говорять, що не допомагають.

Ось кілька причин, чому українці стали менше донатити:

• Фінансові обмеження. Майже 59% респондентів зазначають, що не мають достатньо ресурсів для донатів. На тлі тривалої війни, зростання витрат і нестабільності доходів ті, хто хоче допомагати, змушені скорочувати внески або робити їх менш регулярними.
• Недовіра. Понад 50% опитаних сумніваються у прозорості фондів або волонтерів. Це пов’язано як із реальними скандалами, так і з загальним відчуттям непрозорості. Людям важливо розуміти, куди йдуть їхні гроші і який результат вони дають.
• Емоційна втома. Постійні збори, новини про війну, особисті втрати створюють ефект виснаження. Близько 25% українців поділились, що відчувають «втому від донатів».

Через такі бар’єри поведінка донаторів змінюється. Донати стають менш спонтанними, збори та волонтери перевіряються ретельніше, перевага надається знайомим і локальним ініціативам. Крім того, люди, які донатять, уважніше відстежують, чи є конкретний результат їхніх дій.

Висновок

Відповідь на питання «що насправді рухає донатами» виявилась складнішою, ніж здається на перший погляд. Не співчуття і не патріотизм окремо спонукають українців допомагати, а те, як вони переплітаються з особистим досвідом, оточенням і рівнем довіри до конкретного фонду чи волонтера.

Українці не припинили допомагати. Люди стали обережнішими, вибірковішими, іноді втомленішими, але не байдужішими. Чотири роки війни змінили не тільки масштаб благодійності, а й людей, які за нею стоять.