Університети, інститути, архіви: як українська громада за кордоном будувала науку про Україну

Історія створення та фінансування українських наукових центрів у США, Канаді та Європі

Коли заходить мова про українську еміграцію ХХ століття, зазвичай згадуються церкви, культурні товариства, хори чи суботні школи. Хоча українські громади за кордоном створювали й значно масштабніші речі — університети, наукові інститути, бібліотеки, архіви та дослідницькі центри, які десятиліттями формували знання про Україну у світі.

Після Другої світової війни тисячі українських інтелектуалів опинилися в еміграції через загрозу репресій або через неможливість вільно працювати в радянській системі. Українська гуманітарна наука в СРСР існувала під постійним ідеологічним контролем.

У цих умовах діаспора взяла на себе роль збереження та розвитку незалежних українських студій. Це була спроба створення повноцінної інституційної системи. Університети ставали місцем навчання нових поколінь дослідників, інститути — центрами академічної роботи та міжнародних досліджень, архіви — простором збереження документів і пам’яті, які могли бути втрачені або знищені в СРСР.

Особливо важливо те, як саме виникали ці інституції. У більшості випадків вони постали завдяки спільним зусиллям українських громад: великим пожертвам меценатів, регулярним внескам емігрантів, благодійним кампаніям, студентським ініціативам і підтримці церковних і громадських організацій. Ця модель — коли багато людей поступово будують щось тривале — лежить і в основі сучасної культури благодійності.

Чому українцям довелося будувати власні наукові інституції за кордоном

Повоєнна українська еміграція складалася не тільки з робітників чи політичних біженців. Серед тих, хто опинився в Європі, США та Канаді, були історики, мовознавці, літературознавці, архівісти, викладачі університетів. Багато з них уже мали академічний досвід, але не могли повернутися до радянської України без ризику репресій.

У СРСР гуманітарні науки були тісно пов’язані з державною ідеологією. Українську історію часто подавали через імперську або радянську оптику, а будь-які спроби говорити про окремішність українського історичного досвіду сприймалися як політична загроза. Теми Голодомору, визвольних рухів, діяльності УНР чи української еміграції були фактично закриті для вільного дослідження.

Для еміграції йшлося не лише про «збереження пам’яті». Українські інтелектуали прагнули створити незалежну академічну традицію, інтегровану у світову науку. Це були не клуби за інтересами й не суто культурні товариства. Діаспора намагалася зробити так, щоб українські студії стали повноцінною частиною міжнародного академічного середовища: зі своїми кафедрами, архівами, науковими журналами та дослідницькими програмами.

Як громада фінансувала науку: від пожертв до ендавментів

Фінансування українських наукових центрів у діаспорі будувалося переважно на підтримці громади. Гроші збирали через благодійні кампанії, церковні громади, студентські організації, спеціальні фонди та приватні пожертви.

Важливо, що підтримка не обмежувалася разовими внесками. Українські громади створювали ендавменти — спеціальні фонди, прибуток від яких роками фінансував кафедри, стипендії, архіви чи дослідницькі програми. Наприклад, кафедри українських студій у Гарварді фінансувалися через Ukrainian Studies Fund — фонд, створений саме з таких громадських пожертв. Ця модель дозволяла інституціям працювати стабільно та незалежно.

Для багатьох емігрантів пожертви на університетські програми ставали частиною щомісячних витрат, поряд із внесками на церкву чи підтримку громади. Часто ці фонди підтримували люди, які самі лише нещодавно облаштували життя в новій країні. Для них це була інвестиція і в діаспору, і в майбутнє України.

У цьому сенсі історія українських наукових центрів близька до логіки сучасних благодійних ініціатив: значні зміни часто виникають із невеликих, регулярних внесків багатьох людей.

Гарвардський український науковий інститут: як діаспора привела Україну до одного з найкращих університетів світу

Один із найвідоміших прикладів — Harvard Ukrainian Research Institute при Harvard University.

Ідея створення українських студій у Гарварді виникла у 1957 році, коли Федерація українських студентських організацій Америки розробила концепцію кафедри українських студій у провідному університеті США. Філолог, сходознавець та історик Омелян Пріцак запропонував не обмежуватися однією кафедрою, а створити повноцінний центр українських досліджень світового рівня.

Для цього українська громада США організувала масштабну кампанію зі збору коштів. Люди збирали пожертви буквально по 3–5 доларів на людину, організовували лекції та благодійні вечори. Завдяки цим зусиллям 22 січня 1968 року в Гарварді відкрили першу в США кафедру з українознавчих студій — кафедру української історії, а у червні 1973 року офіційно заснували HURI.

За п’ятдесят років роботи інститут створив:

• журнал Harvard Ukrainian Studies та кілька академічних серій;
• одну з найбільших колекцій українськомовних матеріалів на Заході;
• щорічні літні інститути з українських студій;
• програми стипендій для дослідників з України.

Після здобуття Україною незалежності HURI почав активно підтримувати дослідників із України, надаючи стипендії та можливості для академічної співпраці. Сьогодні інститут залишається одним із головних міжнародних центрів дослідження української історії, культури та сучасної політики.

Головною метою засновників HURI було зробити українські студії частиною глобальної академічної системи. Вони прагнули найвищих наукових стандартів і співпраці з міжнародними дослідниками.

Канадський інститут українських студій: громадський проєкт, що став світовим центром

Іншим важливим прикладом став Canadian Institute of Ukrainian Studies при University of Alberta.

Канада стала домом для однієї з найбільших українських діаспор у світі: саме тут у 1976 році створили Канадський інститут українських студій (CIUS). Його розвиток також значною мірою фінансувала українська громада та меценати.

CIUS став дослідницьким центром і масштабним видавничим проєктом. Одним із найвідоміших результатів його роботи стала багатотомна Encyclopedia of Ukraine — одна з найповніших англомовних енциклопедій про Україну, що виходила з 1984 по 1993 рік. Інститут також підтримував стипендії та гранти для дослідників, співпрацював з українськими університетами після 1991 року, допомагав розвитку української освіти в Канаді та створював програми для популяризації українських студій у світі.

Як і у випадку з Гарвардом, діаспора вкладала ресурси у створення інституцій із довготривалим міжнародним впливом, які б могли працювати десятиліттями та формувати світове розуміння України.

Передісторія: українська наука в еміграції до 1945 року

Традиція українських академічних інституцій в еміграції почалася ще до Другої світової війни. У міжвоєнний період українські інтелектуали створювали наукові осередки в Європі, зокрема Український вільний університет, заснований у Відні у 1921 році й незабаром переведений до Праги, де отримав повну академічну акредитацію від чехословацького уряду, та Український науковий інститут у Варшаві. Після закінчення Другої світової війни УВУ відновив роботу в Мюнхені у 1946 році і функціонує там як приватний університет донині.

Ці установи стали важливими центрами української гуманітарної науки в умовах відсутності незалежної держави. Досвід еміграційних видавництв, архівів і бібліотек, напрацьований у міжвоєнний та повоєнний час, став тією інтелектуальною традицією, на яку спиралися засновники пізніших центрів у США та Канаді.

Чому ця історія важлива сьогодні і що вона означає для нас

Десятиліттями саме діаспорні інституції підтримували та розвивали знання про Україну у світі. Вони зберігали архіви, видавали книжки, навчали студентів і створювали міжнародні академічні мережі навіть тоді, коли сама Україна не мала можливості вільно розповідати про себе світові.

З початком повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну у 2022 році інтерес до українських студій різко зріс. Такі центри, як HURI чи CIUS, стали важливими майданчиками для досліджень, публічних дискусій та пояснення українського контексту міжнародній аудиторії.

Ця історія також показує дещо важливе про саму природу сильних інституцій. Вони рідко виникають завдяки одному великому рішенню чи одному донору. Найчастіше це результат тривалих спільних зусиль багатьох людей, які роками підтримують те, у що вірять.

І HURI, і CIUS, і Український вільний університет у Мюнхені працюють сьогодні завдяки тій самій логіці підтримки громади. Кожне покоління діаспори робило свій внесок — і цей процес триває досі.