«Кожне партнерство – це метавсесвіт зі своїми правилами». Яку роль міжсекторні співпраці відіграють у розвитку української культури

Український культурний фонд – одна з ключових державних інституцій, що фінансує розвиток культури та креативних індустрій. Через грантові програми УКФ підтримує різноманітні проєкти галузі, а також формує умови, за яких українська культура може розвиватися. 

За 9 років роботи Фонд зіткнувся із непростим випробуванням. Повномасштабна війна загострила хронічну нестачу фінансування, а навколо інституції виникла низка кризових ситуацій, що вплинули на довіру культурної спільноти. У 2024 році Український культурний фонд очолила Анастасія Образцова. Одним із її головних завдань стало повернути передбачуваність у роботу інституції, відновити довіру та вибудувати нову модель взаємодії з представниками сфери культури, креативних індустрій та інших секторів. Цей курс відобразився і в новій Стратегії УКФ, яка визначає партнерство, прозорість, сталість і диверсифікацію ресурсів як основу подальшого розвитку Фонду.

Ми поспілкувалися з виконавчою директоркою УКФ Анастасією Образцовою про те, як Фонд переосмислює свою роль після кризи, як змінилася його робота під час повномасштабного вторгнення й про те, яку роль у розвитку культури відіграють партнерства.  Детальніше – у розмові. 

Як загалом змінилась ситуація у вашому секторі після того, як ви запровадили нову Стратегію? Якою зараз є роль Українського культурного фонду в культурній екосистемі нашої держави?

– Після ухвалення нової Стратегії Українського культурного фонду на 2024–2027 роки фінансування культурних проєктів набуло більшої передбачуваності та системності. Якщо попередні роки були позначені кризами та скороченням ресурсів, то нині Фонд повернувся до ролі стабільного інвестора, який не лише розподіляє бюджетні кошти, а й активно працює над диверсифікацією джерел фінансування, залучаючи міжнародних партнерів та бізнес. Це дозволяє зменшити залежність від одного джерела та забезпечити сталість підтримки культурних ініціатив.

Роль УКФ у культурній екосистемі держави сьогодні визначається його позиціонуванням як державного інвестора у сферу культури та креативних індустрій. Фонд надає ресурси у формі грантів, не очікуючи фінансових дивідендів, а натомість створюючи суспільну цінність. Він працює з усіма типами суб’єктів — від громадських організацій до бізнесу — і може виступати їхнім податковим агентом, що робить його унікальним серед інших інституцій.

Таким чином, нова стратегія змінила акценти: від простої підтримки окремих проєктів до формування партнерської логіки розвитку культури. УКФ сьогодні не лише фінансує, а й виступає платформою для співпраці, забезпечуючи різноманіття культурних практик та відновлюючи довіру спільноти. Його діяльність суттєво впливає на обсяг ресурсів, доступних сектору, а отже — на розвиток української культури загалом.

Що бізнесу, громадській організації чи взагалі будь-кому варто розуміти перед тим, як заходити в партнерство з Українським культурним фондом? 

– Ми є державною, до того ж бюджетною установою. Водночас прагнемо бути максимально відкритими, доступними та людяними. Тому співпраця з нами – це найкраще, що може статися з представниками інших секторів, коли вони хочуть взаємодіяти із державою (підтверджено нашими партнерами). 

Працювати з державою непросто. Будь-яка інституція має залишатися стійкою незалежно від політичних циклів, змін у керівництві чи поточної кон’юнктури. Саме тому люди, які працюють у державному секторі, несуть відповідальність не лише за наявні результати, а й за довіру до інституції в майбутньому. Лише на таку інституцію можуть спиратися громадяни, бізнес, місцева влада та інші державні органи. 

Кожне партнерство – це метавсесвіт зі своїми правилами, але потрібно тримати зовнішню рамку, поєднувати жорстку структуру й гнучкість. Відійдемо від категоричного мислення, де хтось правий, а хтось – ні. Ми маємо усвідомити безповоротну взаємозалежність розвитку держави та всіх інших секторів. Наразі вже неможливо бути просто бізнесом, який заробляє гроші й не є соціально відповідальним. Владі не вийде закритися стіною й ігнорувати громадські обговорення та пропозиції. Якщо ми виходимо із бульбашки, то насправді скорочуємо й пришвидшуємо собі шлях до бажаного, ким би ми не були. 

Чи об’єднуєте ви в межах одного проєкту кількох партнерів? І які переваги є у вас, як у потенційного учасника співпраці?

– Мені особисто близька ідея, яку наразі поширила і на інституцію: сьогодні жодна масштабна ініціатива не може бути успішною виключно в межах одного сектору. Для успіху й сталого результату потрібне гібридне поєднання ресурсів, компетенцій та досвіду держави, бізнесу, громадянського суспільства й міжнародних партнерів. Саме тому важливо не лише декларувати відкритість до співпраці, а й створювати конкретні механізми, які цю співпрацю спрощують. Тут УКФ може бути хорошим прикладом. Можливо, найточніше нас характеризує така формула: ми максимально прозорі на вході, досить вимогливі в процесі та передбачувані в результаті. Так, робота з державною установою передбачає певну рамку, дотримання норм. Але саме вона і забезпечує прозорість, підзвітність та рівні можливості для всіх учасників. І з часом ми зрозуміли, що це не наш недолік, а одна з ключових переваг, особливо для міжнародних партнерів, які високо цінують передбачуваність процедур і зрозумілість процесів. 

Як на вас вплинуло повномасштабне вторгнення?

– Перші два роки після повномасштабного вторгнення Український культурний фонд фактично залишився без фінансування — панувала теза «всі гроші на армію». Але з часом прийшло усвідомлення, що культура є не менш важливим чинником стійкості: вона формує ідентичність, дає сенс боротьбі й підтримує саму армію. Саме тому сьогодні культура і військо дедалі частіше працюють у партнерстві. УКФ почав відновлювати фінансування та запускати спеціальні програми, які поєднують культурні й реалії сьогодення.

Одним із ключових прикладів стала програма «Культура під час війни», зокрема ЛОТ «Культурний штурм», започаткований спільно з Третьою окремою штурмовою бригадою. Його мета — осмислення й фіксація феномену мілітарної ідентичності в культурному дискурсі, створення мистецьких продуктів, що документують війну та залучають військових до творчості. Крім того, УКФ розпочав співпрацю з корпусом НГУ «Азов», щоб підтримувати культурні проєкти, які відображають досвід війни та зберігають національну пам’ять.

Таким чином, повномасштабне вторгнення стало переломним моментом: від майже повної зупинки фінансування ми перейшли до усвідомлення, що культура — це стратегічний ресурс. Сьогодні УКФ не лише підтримує митців, а й виступає мостом між культурою та армією, допомагаючи формувати нову ідентичність, яка робить суспільство сильнішим і згуртованішим.

А як щодо співпраці з бізнесом?

– Бізнес традиційно виходить із логіки, що дозволено все, що прямо не заборонено. Держава ж працює за протилежним принципом: дозволеним є лише те, що визначено правилами та процедурами. Бо двозначність – загроза стійкості. Водночас український бізнес надзвичайно креативний і часто демонструє гнучкість та швидкість, які складно знайти навіть у багатьох західноєвропейських країнах. Саме тому зустріч цих двох підходів у межах спільного проєкту може бути складною, але водночас дуже продуктивною. 

Чи бачите ви зараз зацікавленість бізнесу у співпраці з вами і якщо так, то чи це нове явище для УКФ?

– Так, ми сьогодні бачимо реальну зацікавленість бізнесу у співпраці з Українським культурним фондом — і це справді нове явище для інституції.  Якщо раніше партнерства з бізнесом були поодинокими, то зараз дедалі більше компаній розглядають підтримку культури як частину своєї стратегії соціальної відповідальності.

Приємно відзначити, що дедалі більше компаній розглядають підтримку культури як частину своєї стратегічної соціальної відповідальності.

Приміром, якщо бізнес розташований у громаді, де згасає освіта, інфраструктура й культурне життя, то він чудово розуміє, що дуже скоро там не буде кому працювати й кого наймати. Відповідно, бізнес інвестує у розвиток громади. Частіше за все він готовий підтримати конкретний проєкт, приміром, відновлення пам’ятки на цій території, бо це для нього зрозумілий та видимий результат. Проте після повномасштабного вторгнення ми також бачимо бажання копати глибше, йти в більш довготривалі проєкти з відкладеним впливом. У цього теж є доволі прагматичні причини: навіщо будувати дорогу до села, якщо немає причини нею їздити? Віднайти або створити причину здатна культура. 

Чи готовий бізнес сьогодні підтримувати масштабніші національні проєкти?

– Бізнес загалом не бере на себе підтримку масштабних національних проєктів — для цього існує держава та державний бюджет. Логіка бізнесу інша: він працює у конкретній місцевості, з конкретними людьми, і прагне підтримати саме цю локальну культуру. Це природно, адже інвестиції у громаду зміцнюють середовище, в якому сам бізнес розвивається.

Водночас такі локальні ініціативи часто мають масштабне значення для території. Навіть невеликий бізнес, підтримавши невеликий культурний проєкт, може зробити його найбільш вагомою культурною подією для громади. Це створює видимий результат, який важливий і для місцевих мешканців, і для самого бізнесу.

Тому бізнес зазвичай обирає конкретні проєкти з чітким результатом — відновлення пам’ятки, створення інфраструктури чи культурної події. І така поведінка характерна не лише для українських компаній, а й для багатьох міжнародних партнерів, з якими ми працювали: бажання бачити конкретний внесок, підтверджений видимим результатом, є універсальним.

А що відбувається у співпраці з міжнародними організаціями? Що для них сьогодні є найціннішим в Україні?

– Насамперед для міжнародних партнерів важливі сталість, прозорість і дотримання демократичних принципів. Саме це є фундаментом довіри. Кожна міжнародна організація має власні пріоритети. Для когось це конкретна сфера – культура, освіта чи економіка. Для інших – певні регіони України. Особливо зараз, коли потреби прифронтових, деокупованих та тилових територій суттєво відрізняються.

Саме тому міжнародні партнери шукають українські інституції, які здатні якісно реалізовувати їхні програми та імплементувати рішення на місцях. Для них також надзвичайно важливо, щоб усі процеси були зрозумілими ще на старті, а кожен етап супроводжувався прозорою звітністю – як щодо змісту проєкту, так і щодо використання коштів. У цьому сенсі УКФ є надійним партнером із впровадження проєктів.

За останні два роки ми розпочали співпрацю з низкою ключових партнерів — серед них UNESCO, UCORD, програма ЄС Creative Europe, British Council, PFRU, а також Міністерство культури Люксембургу. Ці партнерства дозволяють не лише залучати додаткові ресурси, а й інтегрувати українську культуру в європейський та світовий контекст, що сьогодні є надзвичайно важливим для нашої стійкості та міжнародного визнання.

Що, на вашу думку, допомагає державній інституції залишатися стійкою в умовах постійної невизначеності?

– Якщо говорити про будь-яку організацію, то певною мірою всі ми постійно «гасимо пожежі». Це нормально. Але якщо мислити стратегічно, то ключем до стійкості є диверсифікація ресурсів. Для державної установи це означає не покладатися виключно на бюджетне фінансування. Так, ми можемо розраховувати на кошти держави, але закон також дозволяє нам залучати позабюджетні ресурси.

А як ви співпрацюєте з громадами в регіонах?

– Завдяки децентралізації громади сьогодні можуть самостійно визначати, який обсяг ресурсів спрямовувати на культуру. Ми запропонували модель співфінансування, за якої УКФ готовий подвоювати кошти, які громада інвестує у власний культурний розвиток. У такому підході культура не є чимось нав’язаним згори – вона формується людьми, які живуть у цих громадах, знають її потреби та готові брати відповідальність за своє майбутнє. З державницького погляду це надзвичайно важливо, адже такий формат сприяє локальній суб’єктності. Пілотний формат такої моделі у Запорізькій області був успішний, тому цьогоріч до нас приєдналися ще Львівська та Дніпровська міські ради. 

Раніше найбільше проєктів до нас подавали з Києва декількох інших великих міст. Впродовж року ми працювали, щоб виправити цей дисбаланс: у партнерстві з Дія.Бізнес проводили інформаційні дні в регіонах, розповідали про свої можливості, давали нагоду культурній спільноті зібратися й обговорити свою візію. Після цього, наприклад, зросла кількість заявок із Запорізької області. Тут наша стратегія така, щоб робити щось екстра для прифронтових і частково окупованих регіонів, аби вони не мусили змагатися за увагу, наприклад, з Києвом. Одні громади це відчули, а інші, які не готові бути першопрохідцями такого шляху, вже зараз матимуть приклади досвідчених колег. 

Які завдання зараз є ключовими для УКФ? 

– Головне – забезпечити можливість для творців створювати, а для населення – максимальний доступ до культурних практик. Під час вторгнення фонди музеїв є недоступними з безпекових міркувань, і ви знаєте, що росіяни цілять у культурні й мистецькі пам’ятки. Але водночас це є можливістю відкрити музеї для тих виставок, яких раніше там не було. Приміром, приватні колекції та тимчасові тематичні виставки. Я вірю у поєднання зусиль тут. 

Сьогодні наша адвокаційна робота спрямована на те, щоб закріпити прогнозований рівень державної підтримки культури, від якого можна було б відштовхуватися під час планування діяльності Фонду. Такий підхід дозволив би поєднувати державне фінансування з ресурсами міжнародних партнерів, бізнесу та місцевої влади, зменшувати рівень невизначеності й створювати умови для більш сталого розвитку культурного сектору. 

Водночас це також питання відповідальності за власну культуру. Неможливо повністю делегувати її підтримку міжнародним партнерам. Зовнішня допомога може підсилювати систему, але базова відповідальність за розвиток культури має залишатися всередині країни. У цьому сенсі інвестиції в культуру є не лише питанням фінансування, а й питанням суб’єктності, довіри та усвідомлення її цінності для суспільства.