Як війна змінила структуру благодійності в Україні

Повномасштабне вторгнення дало сильний поштовх для розвитку благодійності в Україні. У 2022 році суспільство швидко мобілізувалося: українці почали волонтерити, донатити, допомагати один одному. Для мільйонів людей ці дії перетворилися на щоденну практику.

Через чотири роки благодійність в Україні й досі залишається масовим явищем, попри те, що якоюсь мірою змінилася її структура. За даними дослідження, проведеного для Zagoriy Foundation, на початку вторгнення, у 2022 році, рішення допомагати часто було імпульсивним та емоційним, тоді як сьогодні все більше людей підходять до цього з раціональної точки зору: планують витрати, вибирають конкретні збори, оцінюють результат допомоги.

Якщо порівнювати з 2022 роком, то нині навантаження на донаторів зросло. Фінансові можливості скорочуються, накопичується емоційна втома, а довіра до благодійних інституцій поступово знижується. І хоча через це благодійність не зникає, вона все ж переходить у стриманішу фазу.

У цій статті спробуємо розібратися, як саме війна трансформувала структуру благодійності в Україні: хто і як допомагає, на що спрямовуються ресурси, як змінюється механіка донатів і чому довіра відіграє ледь не найважливішу роль для всієї цієї системи.

Новий етап благодійності: що змінилося після 2022 року

Перші роки повномасштабної війни стали піком активності українців у сфері благодійності. Сьогодні ж благодійність уже не сприймається як всеохопне явище, хоча люди все ще вважають її поширеною. Це підтверджують і дані про залученість із вищезгаданого дослідження: у 2025 році близько 62% українців повідомляють про участь у благодійності або волонтерстві, тоді як у попередні роки цей показник сягав приблизно 80–85%. Частка активних учасників зменшилася, що корелює з фінансовими обмеженнями та втомою, які накопичилися за час війни.

Потрібно розуміти, що такі дані не свідчать про те, що благодійність втратила значення. Навпаки — вона закріпилася для великої кількості людей як звична модель поведінки. Більшість українців допомагають хоча б кілька разів на рік, а значна частина робить це регулярно — щомісяця або щокварталу. Донати і волонтерство більше не сприймаються як щось виняткове. Це, скоріше, «базовий мінімум», який став частиною повсякденного життя.

Отже, за чотири роки повномасштабного вторгнення благодійність в Україні перейшла від фази емоційного підйому до стану стабілізації. Короткочасний мобілізаційний сплеск залишився в минулому, а натомість сформувалася стійка соціальна практика, яка зберігається і в умовах втоми та обмежених ресурсів.

Як змінилася поведінка донорів: перехід до системності

Однією з ключових змін у структурі благодійності стала трансформація моделі допомоги. Якщо на початку повномасштабної війни імпульсивні донати часто були реакцією на сильні емоції або конкретні події, на кшталт масових атак по Україні чи прильотів в житлові будинки, то з часом поведінка українців стала більш впорядкованою.

Нині все більше людей переходять до системної підтримки. Найбільша частка — близько 40% донаторів — допомагає щонайменше раз на місяць, ще третина — раз на квартал. Ці цифри говорять про те, що сформувалася звичка: благодійність інтегрується у фінансову поведінку нарівні з іншими постійними витратами.

Структура пожертв також змінюється. Хоча благодійність залишається масовою, однак переважають невеликі суми донатів. Більше половини українців донатять до 500 грн за раз, а типовий щомісячний внесок становить близько 480 грн. З цього можна зробити висновок, що ключову роль відіграють не великі донори, а широка база людей, які допомагають регулярно, хоч і невеликими сумами.

Сприйняття благодійності поступово змінюється: вона перестає бути «актом разового героїзму» і перетворюється на заплановану, усвідомлену та передбачувану рутину, тобто стає тим, що людина робить щомісяця. Усе частіше українці донатять не під впливом емоцій, а через дисципліну, довіру до певних фондів чи волонтерів і особисте рішення регулярно підтримувати військових чи іншу сферу. У результаті формується нова модель: не «допомогти, бо тут і зараз сталось щось жахливе», а «допомагати постійно». Це одна з найсерйозніших структурних змін, які війна зробила з українським суспільством.

Нові пріоритети допомоги: що стало найважливішим

Зміна пріоритетів — це ще одна помітна трансформація благодійності під час війни. Раніше допомога розподілялася між різними соціальними, медичними чи культурними напрямами, тоді як сьогодні її структура помітно змістилася у бік потреб, пов’язаних із війною.

За даними дослідження для Zagoriy Foundation і Щедрого вівторка, українці вважають, що зараз допомоги найбільше потребують:

• поранені військові — 63%;
• ЗСУ — 52%;
• люди з важкими захворюваннями — 44%;
• ВПО — 37%.

Третій рік поспіль у фокусі стабільно опиняються насамперед ті, чиї потреби безпосередньо пов’язані з наслідками бойових дій — від лікування і реабілітації до забезпечення армії. Водночас інші напрями поступово втрачають увагу. Зокрема, підтримка внутрішньо переміщених осіб, яка в перші роки війни була на рівні близько 45%, нині згадується рідше. Це свідчить про те, що українці певним чином «звикли» до цієї проблеми, через що фокус змістився на більш критичні, з точки зору суспільства, потреби.

Ще помітніший вигляд має ситуація з «мирними» сферами. Культура, освіта, екологія залишаються на периферії благодійності: кожен із цих напрямів набирає лише кілька відсотків згадок від донаторів. У нинішніх умовах українці сприймають ці сфери як менш пріоритетні, якщо порівнювати з питаннями виживання, безпеки та відновлення.

Зміни в моделі допомоги

Важливий зсув у структурі стосується не тільки того, кому допомагають, а й того, яким чином організована благодійність. Значна частина пожертв на початку повномасштабного вторгнення проходила через фонди та організації, зараз більшу роль відіграють персональні ініціативи.

За даними дослідження, 79% українців віддають перевагу допомозі напряму: військовим, знайомим, волонтерам або конкретним людям, які потребують підтримки. Лише 13% обирають благодійні фонди як основний канал допомоги.

Через те, що українці почали більше донатити напряму, змінюються і канали комунікації. Найчастіше люди дізнаються про збори від друзів, знайомих або через соціальні мережі: ці джерела помітно випереджають офіційні сайти фондів чи медіа. Інформація про потребу в допомозі поширюється швидко, а рішення підтримати нерідко базується на особистому контакті або рекомендації.

У таких умовах формується так звана горизонтальна довіра. Люди більше довіряють тим, кого знають особисто або через своє коло спілкування, ніж великим організаціям, хоч і відомим в Україні. Важливими стають репутація конкретної людини, прозорість збору, регулярні звіти та видимий результат допомоги.

Що стримує благодійність: криза довіри та втома

Попри те, що благодійність залишається поширеною в Україні, її розвиток усе ж стримують певні системні проблеми. Найважливіші з них — це фінансові обмеження, втома та криза довіри. Усе це впливає на поведінку донорів.

Як показують дані дослідження, головними перепонами для участі у благодійності українці називають:

• власну фінансову нестабільність — 59%;
• недовіру до фондів і волонтерів — 52%;
• відсутність повної звітності — понад 30%;
• втому від постійних зборів — 25%;
• невпевненість у тому, що допомога змінить ситуацію — 22%.

Ці чинники не свідчать про зниження готовності допомагати як такої. Вони показують, що люди хочуть бути впевненими, що їхній внесок має реальний результат і використовується за призначенням.

Фінансовий тиск також має велике значення, адже за роки війни ресурси багатьох сімей скоротилися, а благодійність частіше стала конкурувати з базовими витратами. Через це українці змушені обережніше підходити до донатів: зменшувати суми, рідше долучатися або вибирати лише перевірені ініціативи.

Не менш важливий фактор — емоційне виснаження. Постійні збори, новини про війну та особистий досвід втрат формують так звану «втому від донатів». Допомога все одно не зникає, але стає більш вибірковою.

Висновок

Чотири роки повномасштабної війни суттєво змінили структуру благодійності в Україні. Імпульсивні донати поступилися місцем регулярним, фокус допомоги зосередився навколо армії та поранених, а довіра перемістилася від великих організацій до конкретних людей із перевіреною репутацією. При цьому система нині працює під тиском фінансової втоми і скептицизму, через що вкрай важливими стали прозорість і звітність.

Для багатьох українців допомога іншим стала способом справлятися з власним безсиллям. Люди донатять через співчуття, через особисті втрати, через відчуття, що мовчати й не робити нічого — просто неможливо. Характерно, що серед тих, хто сам отримує підтримку, чимало людей паралельно допомагають іншим. Це говорить про те, що благодійність перетворилася на один із механізмів, завдяки якому українське суспільство зберігає себе під час війни.