Що лежить в основі філософії Superhumans і як це допомагає будувати якісні партнерства

Superhumans Center – один із найпомітніших українських проєктів у сфері протезування, реконструктивної хірургії та  реабілітації дорослих і дітей з воєнною травмою. За його масштабом стоять не лише сучасні медичні рішення чи сильний бренд, а й особливий підхід до партнерств, комунікації та внутрішньої корпоративної культури.

Чому в Superhumans Center не працюють через жалість і почуття провини? Як їм вдається об’єднувати конкурентів у спільних проєктах? Як обирають партнерів і чому можуть відмовити у співпраці навіть великим брендам? Який принцип є головним як у зовнішній, так і у внутрішній комунікації – та як він впливає на роботу організації?

Про все це ми поговорили з директоркою зі зв’язків з громадськістю та комунікацій Соломією Буй і директоркою з фандрейзингу та роботи з донорами Катериною Ковальчук. 

Про партнерства

Що є базовим принципом у вашій роботі з партнерами?

Соломія:

– В основу нашої роботи закладена філософія вдячності. На початку проєкту ми дякували партнерам за те, що повірили в нас. Багато людей підтримали Superhumans Center, коли не було нічого, крім ідеї, в яку ми вірили й намагалися втілити. Згодом до нас почали доєднуватися нові партнери, і їм ми вже дякували за підтримку й залученість. Зараз до нас часто приходять із пропозиціями співпраці, і для нас важливо, що це щирий вибір – люди хочуть долучитися й зробити щось корисне, без зайвих умовностей чи очікувань. Ми загалом дякуємо на кожному кроці, але тільки за те, що реально відбувається.

Катерина: 

– Ми не вимірюємо вдячність масштабом допомоги, бо сам факт щирої участі вже має значення. Неважливо, про яку підтримку йдеться: одна гривня чи десять мільйонів доларів, ліжко, продукти чи експертиза – це завжди цінно.

А як сформувалося таке бачення? Чому саме цей підхід працює?

Соломія:

– Усе почалося з того, що ми поставили собі запитання: людям приємніше, коли в них намагаються викликати підсвідоме почуття провини чи коли їм дякують? Для нас очевидно, що кращим є другий варіант. Тому ми обрали філософію вдячності, і вона проявляється в кожній нашій дії. Це стосується не лише партнерів, а й комунікації всередині команди. 

У наших соцмережах ви ніколи не побачите спроб під сумну музику викликати жалість до когось із героїв. Ми не апелюємо до почуття провини, не маніпулюємо. Якщо й з’являються заклики долучитися до якогось збору, то ми це робимо з іншим настроєм. Люди краще реагують на активності, які породжують позитивні емоції – захват або гордість, а крім того ще й приносять результат. Такий підхід працює краще, ніж коли на тебе кричать з купою знаків оклику, що от збір загальмував і ніхто не донатить. Тому в нас в країні, до речі, так багато креативних активностей.

Катерина: 

– Але такий підхід має і зворотний бік медалі: не всім подобається наша комунікація, але й ми не намагаємося бути для всіх. Ми розуміємо, що є певний відсоток потенційних партнерів, яких ми втратили саме через це. Тобто вони вважають, що ми надто круті та сильні, а отже нам не треба допомагати. І вони це відкрито комунікують не нам, а іншим. 

Які ще особливості є у вашій комунікації?

Соломія:

– Ми рідко повідомляємо про старт партнерства, але завжди розповідаємо про його результат. Говоримо не про гроші, а про ту цінність, на яку ці кошти перетворюються. 

На що ви звертаєте увагу, крім очевидних ціннісних речей, коли вирішуєте, чи варто заходити в партнерство?

Соломія:

– Велике значення для нас має репутація, а також, щоб потенційний партнер не був тригером для нашої аудиторії й тих, з ким уже співпрацюємо. Тому, наприклад, ми робимо все можливе, аби не працювати з онлайн-казино, з бетингом і гемблінгом. Як благодійна організація ми постійно займаємося фандрейзингом і для нас важливо, щоб бажання допомогти було більшим, ніж бажання розповісти про цю допомогу. Тобто якщо компанія або меценат підтримує на 1 гривню, а розповідаєте про це на 100 гривень – ми не працюватимемо. Важливо також, щоб цінності, які озвучує партнер, справді були в його ДНК, а не просто задекларовані на папері. Ми маємо розуміти, що люди хочуть долучитися до нашої місії й готові разом зробити щось не вартісне, а ціннісне. 

Що найчастіше стає причиною для відмови у співпраці, коли ви отримуєте вхідні запити? 

Соломія:

– Перше – нечиста репутаційна історія. Друге – коли до нас одразу приходять маркетологи й кажуть: «Ми вам даємо 1 гривню з продукту, але на цьому будуємо всю маркетингову кампанію». А ще ми не можемо дозволити собі витрачати ресурси на створення продуктів з партнером, якщо у нас вже є готове рішення і ним можна скористатися. 

Катерина:

– Також ми переконані, що партнерство має бути вигідним і значущим для обох учасників. Тому ми завжди зважаємо на те, чи стане вагомим для нас запропонований проєкт. Якщо це не так або ж співпраця не є пріоритетною – ми відмовляємо, але аргументуємо, чому нам це не треба. 

Чи розглядаєте для себе формат співпраць, де ви більше ділитеся своєю експертизою з іншими організаціями, ніж отримуєте натомість?

Соломія:

– У нас існують партнерства дуже різного формату. Наприклад, у перші місяці існування Superhumans, наші медики вчилися в іноземних фахівців, а зараз вже ми ділимося своїм досвідом і знаннями. Це стосується також українських лікарів, які працюють в інших закладах охорони здоров’я. Ми робимо це, щоб створювати довгостроковий вплив на розвиток країни.  

У нас постійно відбуваються екскурсії, постійно хтось приїздить. Ми ділимося знаннями й своїми кейсами зі студентами, які опановують дуже різні спеціальності. І це теж внесок у їхній розвиток. Переймати досвід приходять і різні громадські ініціативи та благодійні фонди. Ми відкриті до таких співпраць, проте, якщо говорити, чи готові ми сформувати окрему команду, яка працюватиме на підтримку інших ініціатив та допомагатиме їм розвиватися інституційно, відповідь – ні. Адже ми самі ще дуже молодий проєкт, команда якого має багато планів, амбіцій, мрій.

Що, на вашу думку, спонукає конкурентів об’єднуватися та чи є у вас проєкти такого плану?

Соломія:

– Наприклад, в нашій ініціативі з працевлаштування ветеранів Go2Agro серед донорів є практично усі банки України, які фактично борються за клієнтів. Але ми щиро віримо, що в благодійності немає конкуренції. Це перше. Друге: бізнеси усвідомлюють, що, на жаль, скільки б вони не робили, цього все одно буде мало. Вони розуміють, що підтримка може знадобитися кожному з нас, а ті люди, яким вони допомагають сьогодні, завтра стануть їхніми працівниками чи клієнтами. Тому це насправді історія про самозарадність.

Якщо говорити про Go2Agro, то ми збираємо партнерів не для того, щоб створити їм в одному проєкті конкурентне середовище. Ми обираємо тих, хто буде підсилювати одне одного і завдяки цій синергії зможе створити щось масштабне й ціннісне. Тому ця історія про вдале поєднання, про правильну комунікацію з партнерами, про дуже чесні стосунки. З усіма ми «на березі» проговорили, кого ще будемо залучати й пояснили, чому саме участь тієї чи іншої компанії у проєкті є важливою. Наприклад, хтось має більшу експертизу в ніші, хтось – велике медіапокриття, хтось – ресурси. 

Катерина:

– Є ще така логічна гіпотеза, що конкуренти об’єднуються перед загрозою, що більша за них. У проєкті Go2Agro ми працюємо з величезною кризою, що стосується працевлаштування й кадрового голоду. Всі розуміють, що найімовірніше їхньою цільовою аудиторією найближчим часом є ветерани/ки, і намагаються думати, як зробити свою стратегію роботодавця більш інклюзивною. У цьому проєкті партнерам вдалося отримати деякі рішення, що допоможуть системно працювати над розв’язанням питання. 

Наскільки Superhumans Center інтегрований у спільноту організацій, які працюють із військовими, ветеранами та їхніми родинами? Й на що ви орієнтуєтеся, коли хочете зробити щось із кимось з них?

Соломія:

– Ключове для нас – експертиза й можливість бути корисними одне одному. Якщо бачимо організації, які мають сильну експертизу в певній сфері чи сформоване ком’юніті, якому можуть бути корисними наші сервіси або досвід, ми об’єднуємося й будуємо тісну співпрацю. Багато таких партнерств складаються дуже органічно. 

Наприклад, ми працюємо з Invictus Games: робимо спільні проєкти та івенти. Це природний зв’язок, бо багато наших випускників стають частиною збірної України. Так само співпрацюємо з Veteran Hub. У нас немає регулярних щотижневих дзвінків, але коли з’являються спільні проєкти чи теми, де можемо підсилити одне одного, – ми об’єднуємося. Це завжди про хорошу синергію. Є також Правозахисний центр для військовослужбовців «Принцип», із якими ми тримаємо контакт. Центр «Лісова поляна» – у них потужна експертиза в психологічній реабілітації захисників/иць і людей із воєнною травмою.

Тобто є дуже багато різних ініціатив, організацій і проєктів, які працюють у цій сфері, і ми намагаємося підтримувати зв’язок із ними: комунікуємо, запрошуємо одне одного на події, робимо спільні проєкти.

Чи змінилася роль Superhumans Center у співпраці з міжнародними партнерами?

Соломія:

– Ми органічно стаємо експертами в багатьох речах і добре бачимо це у взаємодії з закордонними партнерами. Якщо раніше в Superhumans Center приїжджали американські резиденти, які вчили наших протезистів, то тепер вони кажуть, що повинні переймати досвід у нас. Так відбувається через те, що ми, на жаль, маємо величезну базу для практики. Та кількість пацієнтів, з якою ми працюємо за місяць, у США набереться за пів року, умовно. А ще наші хірурги мають справу з дуже складними кейсами, адже працюють з «брудними» ампутаціями та ранами, які є наслідками війни. Закордоном не можуть настільки якісно працювати з бойовою травмою. Вони, переважно, мають справу з ампутаціями внаслідок хвороб чи автокатастроф, і відбувається все в стерильних операційних, де є змога одразу правильно сформувати куксу. Тому іноземним колегам точно є чого навчитися у наших лікарів. І найближчим часом ми станемо також експертами в роботі зі втратою слуху та щелепно-лицьовою травмою.

Загалом ми дуже радо ділимося досвідом не лише з колегами-іноземцями, а й з українськими лікарями, що працюють в інших медзакладах. У нас є багато різних навчальних програм, майстер-класів, професійних зустрічей, де ми поширюємо знання й досвід. 

А де ви зараз бачите для себе точки росту в партнерствах? 

Соломія:

– Розвиток партнерств залежить від розвитку самого Superhumans Center і від того, куди ми будемо рухатися далі. У центрі всього в нас стоїть пацієнт і його потреба, тому часто ми не можемо наперед передбачити, якими будуть наші наступні напрями чи послуги. Наприклад, ми починали як центр протезування, реабілітації та реконструктивної хірургії, але вже в процесі роботи побачили величезний запит на допомогу у відновленні слуху. Це стало для нас важливим усвідомленням: дуже багато людей, які повертаються з фронту, мають серйозні порушення цього чуття. Тож у нас з’явився новий напрям, і під нього ми почали шукати партнерів. Зокрема почали працювати з ГО «Відчуй», бо в них є сильна експертиза в цій сфері.

Так само ми зрозуміли, що людині потрібні не просто протези рук чи ніг. Їй потрібно повернутися до життя, мати можливість кудись прийти, щось робити, бачити себе в майбутньому. Дуже часто захисники та захисниці після фронту втрачають сенс у своїй попередній професії чи не розуміють, як повернутися до цивільного життя. І тоді в нас почав розвиватися напрям реінтеграції: з’явилися кар’єрні консультації, різні проєкти й, відповідно, партнери, які допомагають їх реалізовувати. 

Тому я думаю, що нові співпраці й надалі виникатимуть органічно – як відповідь на нові виклики та потреби наших пацієнтів. Це можуть бути як фінансові партнери чи донори, так і організації, від яких нам потрібна експертиза, досвід чи інший погляд на проблему. Бо ми можемо бачити ситуацію зсередини й дуже точково, а є люди, які вміють подивитися на неї ширше й можуть допомогти знайти рішення.

Про команду

Як вам вдалося вибудувати культуру вдячності всередині команди? З чого все почалося? 

Соломія:

– Тут у нас дуже конкретний кейс: Ольга Руднєва дякує по 100 разів на день за кожну відповідь, за кожне виконане завдання і за кожну реакцію на її термінове повідомлення. На старті моєї роботи у проєкті це дало дуже чіткий сигнал, що мене видно, мій внесок розуміють, і я роблю щось важливе. Тобто мені дякують, а отже, я роблю щось важливе. І коли ти бачиш до себе таке ставлення, то починає культивувати його у своїй команді. Насправді це історія про корпоративну культуру, і це не про те, що написано на стінах офісу, а про те, що відбувається умовно в чатах, де немає керівників. 

Чи помічали ви, що в люди в команді втрачають мотивацію і що з цим робите, якщо так?

Соломія:

– Якщо говорити про мотивацію, то є виклик, пов’язаний з тим, що вона згасає, і ми намагаємося з цим працювати. Особливо це стосується людей на адміністративних ролях. Пояснюю на прикладі фахівця з відділу комунікації: коли ти десятий раз за день переставляєш слова в реченні чи правиш презентацію, може здаватися, що твоя робота не має сенсу, бо «справжню» виконують лікарі, які тут і зараз рятують життя. А який твій внесок у цій схемі – незрозуміло.

Ми багато про це говоримо всередині команд, бо важливо вчасно нагадувати, заради чого ти це робиш. Так, сьогодні ти 18 разів переставляєш слова в тексті, але вже завтра їх прочитає людина, яка вирішить допомогти. Її підтримка конвертується в оплату роботи протезиста чи закупівлю нового протеза. А післязавтра цей протез отримає конкретний герой чи героїня. Тобто твій внесок має довший шлях, але він так само впливає на спільний результат.

А чи є у вас якийсь механізм обміну новинами між різними командами всередині проєкту?

Соломія:

– У нас є практика так званих пульс-чеків: це коли львівська команда фізично збирається у великому атріумі центру, а команди з інших міст долучаються онлайн, і ми обмінюємося новинами. Щоразу є різні спікери, які діляться результатами роботи та перемогами, розповідають про стратегічні моменти та плани тощо. Завдяки цьому вся команда розуміє, куди ми рухаємося стратегічно, які є проєкти й на якому вони етапі зараз тощо.

Катерина:

– Я ще думаю, що важливою є співпраця між департаментами. Кожен відділ має свої зовнішні партнерства й людей, які за них відповідають. Але коли є потреба підсилити якийсь напрям, ми залучаємо колег, які мають відповідну експертизу. Та й загалом, над яким би проєктом хтось із нас не працював, ми завжди консультуємося між собою, просимо підтримку чи пораду. Це дає людям відчути власну значущість і те, що їх цінують як експертів. Наші дії синхронізовані в усьому – і це ще одна цінність Superhumans, яку ми транслюємо.